Головна » 2015 » Листопад » 21 » Трохи історії ч.1
17:08
Трохи історії ч.1


 

Письмових документів, які б підтверджували походження назви сила Іванковець поки що не знайдено. Назва найбільш ймовірно походить від власного імені Іван. Про засновників села зберігається багато легенд. В одній із них розповідається, що на околиці Сатанова жив Іван бунтар, який за рішенням громади був виселений в лісисту місцевість, де і знаходиться нинішнє село. За іншими відомостями першим поселенцем на даній території став Іван Білик, звідси і пішла назва „Іванківці".1 Але безперечним залишається той факт, що в районі села Іванковець поселення людей з'явилося дуже давно. Свідченням цього стали виявлені стоянки первісної людини, за два кілометри на південний захід від села, в урочищах Чорнилові і Ріжку. Знайдені кам'яні знаряддя праці неолітичного періоду (IV - III тис. до н.е.) сокири, балаш, скребла, ножовидні пластинки, різці, пряслиці а також кремінна зброя — наконечники для списів і стріл, бойові сокири.
 
В наступні періоди інтенсивність життя поступово наростала. Це стає помітним за доби енеоліту, коли місцевість населяли племена трипільської культури (ІП-П тисячоліття до н. е). Тоді виникли і довго функціонували групи поселень, які нараховували десятки жител. Знайдені керамічні вироби трипільців визначаються довершеністю форм, міцністю випалу, багатством розпису і його смисловим навантаженням, що може змагатися з витвором античних гончарів. Тодішнє населення, будучи землеробами-скотарями ^ в повну силу використовувало природні можливості краю. Рештки фауни вказують, що мешканці, поселення розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней, займалися полюванням на диких звірів.
Перехід від доби міді до бронзи відомий за пам'ятниками культури кулястих амфор і шнурової кераміки. Поселень цих культур поки що не виявлено, але за те відкриті поховання. Нажаль вони майже повністю зруйновані. Лише кілька курганів, які відносяться до VI-V ст. до н. е. було розкопано. їх характеризує оригінальність написів, які складалися з кам'яних і дерев'яних конструкцій, що утворювали поховальні камери. В них містилися залишки людських скелетів, глиняні посудини, залізні ножі, бронзові шпильки, уламки металевого панцера. Ці матеріали дозволяють зробити висновок про появу саме в цей час скіфського етнічного елементу на Поділлі, через територію якого пролягали маршрути войовничих степовиків на Захід.2
Через Городоцький район проходить так званий „Троянів вал", який широко відомий у Східній Європі. Дослідженням встановлено технологію спорудження валу: спочатку викопували траншею глибиною 1,6 м., шириною зверху 0,7 м., внизу - 0, 35 м. Потім траншею ставили на віддалі 14-16 см. Один від одного дубові стовпи товщиною 10-18 см. І засипали їх землею з обох сторін на висоту 4-5 м. Так утворилось місце дерево земляне укріплення. Довгий час вважалось, що такі вали з'явились в І ст. н. е. За правління римського імператора Трояна, проте в останні роки з'ясовано, що подібні фортифікації відносяться до різних історичних періодів. Що ж стосується нашого валу, то є підстави пов'язувати його появу з VII-VII ст. до н. е. Це була епоха бурхливих контактів з між західними франкійськими і східними кіммерійсько-скіфськими племенами, які часто закінчувались військовими сутичками. Городоччина була в числі тих прикордонних районів, де розгорталися військові дії. Тому не випадково поруч з валом, або близько від нього зводились і більш надійні захисні пункти, такі як городища.4
Багату археологічну інформацію містять розвідкові розкопки давньоукраїнського городища біля села Іванківці, здійснені у 1987 році археологічною експедицією Кам'янець-Подільського педінституту під керівництвом В.І. Якубовського. Ця пам'ятка добре відома у літературі XIX століття. Так, в „Археологічній карті Подільської губернії" Ю. Січинськйй її місце знаходження локалізується у лісі с. Іванковець на Збручі.6 Городищем зацікавилися фахівці лише в 1985 р. його обстежували, зокрема, відомий буковинський археолог Б.О. Тимощук (1987 р.), який виготовив детальний інструментальний план розташування даного укріплення та археологічна експедиція, очолювана професором І.С. Винокуром.
Вказане городище знаходиться у лісовій місцевості за 4,5 км. на південний схід від села Іванковець, займає територію, площею близько 4 га. Належить до укріплень багатобального типу. Воно зокрема, складається із двох укріплених площадок, які разом із заходу захищені водами струмка і глибоким яром, а з півдня-стрімкими схилами Товтр, яка спадає у нешироку долину Збруча. Окрім того, вся територія городища охоплена високим однорядним валом і глибоким ровом, якого викопано лише з північної сторони.7
Фортифікаційний пояс, як і вся поверхня пам'ятки, залісненні. Причому гребінь валу понівечено окопами Першої світової війни. У 30-ті роки XX ст. захисну лінію на городищі відновили прикордонники. Характерним для городища є те, що має власну природну водозабезпечувальну систему. Вона представлена трьома водяними джерелами, які витікають з північно-західної частини укріпленої площадки.
Кількісна спроможність джерел така велика, що води їх долаючи 40-метровий розрив на стику валів, відразу перетворюються на могутній потік, котрий глибоким яром оперізує городище з північно-західного боку. До городища підступає Дівиче поле, а також його курганний цвинтар в 1 км на схід від нього. Нині це місце носить назву „Княже замчисько"; „Дівич". Недалеко від нього з північного боку піднімається конусоподібна гора, яка називається в народі Звенигорою.
Існує народна легенда, в якій частина істини переплітається з надзвичайною казкою пов'язана саме з цими місцями. У давнину стояв тут замок і дівочий монастир, що належав молодій вродливій княгині. Сусідськими землями володів сильний і страшний чарівник. Ніхто і ніщо не витримувало його погляду: він руйнував  очима все  на що звертав  увагу.  Але природа зробила деяку застережливість: вії у чарівника були закриті, за що і отримав назву „Сплячого" Баняка". Сам не міг розплющити очі, отож двоє слуг, в разі потреби, ставши за його спиною, підпирали вії чарівника золотими підпорками. Баняк почувши про молоду сусідку, відрядив до неї своїх посланців, щоб запропонувати вийти за нього заміж. Коли та відмовила послав своїх воїнів на замок, але вони нічого не могли вдіяти бо там була сильна охорона, достатньо їжі і джерельної води. Тоді до замку прибув сам Баняк. Помічники підняли його вії і від страшного погляду чарівника впали стіни замку, дівочого монастиря. Військо чарівника перебило воїнів княжни і всіх жителів міста.9
З того часу ці місця носять назву, відповідно „Замчисько" і „Дівич". Старожили стверджують, що під час великих релігійних свят саме на цьому місці, де знаходився замок і монастир, можна почути під землею церковні дзвони, а на одному із каменів біля кринички з джерельною водою-побачити ніжку Матері Божої. Слід з'явився в той час, як цар Ірод переслідував новонародженого Ісуса з Пресвятою Богородицею. Коли вони були майже оточені ворогами Богородиця вступила у джерело, яке і врятувало їх обох.
З тих пір за твердженням старожилів, джерельна вода має унікальні, лікувальні властивості, але тільки до сходу Сонця. Як тільки сонечко позолотить верхів'я дерев, вода стає звичайною.
Коли довго не буває в селі дощу, то люди ідуть хресним ходом із іконами, хрестом, хоругвами, молитвами до джерела. Відбувається освячення води, люди п'ють та беруть із собою додому. І стається чудо. Люди ще не доходять до села, як насуваються хмарки і землю рясно вкриває золотий дощик. Ось таку силу Божу має наше джерело.10
Дослідник Поділля XIX ст. В. Гульдман вважає що на місці „Княжого Замчиська" і „Дівича" знаходилося в далекому минулому одне з двох галицьких міст, яке носило назву Звенигород.11
Це місто лежало на Південний схід від Львова на берегах річки Збруч.
Звенигород, про який іде мова, згадується в історії Х-ХІ століття в числі володінь руських князів. Потім з 1086 по 1125 роки відомості про нього зникають. З 1125 року Звенигород стає стольним містом самостійного удільного князівства, першим князем якого був син Володимира Ростиславовича, князя Галицького — Володимир, відомий в історії більше під ім'ям Володимирка. Володимирко отримав від батька свого в уділ Звенигород і Поділля, скоро переніс стіл свій в Галич і став на чолі Перемишльського-Теребовлянського князівства. В складі цього князівства Звенигород знаходився до 1206 року.
В цьому році в ньому стає на престол князь Ігорович і Звенигород знову стає самостійним уділом, але не надовго. В 1220 році Звенигород був взятий Мстиславом Київським і подарований воєводі Судиславу. В 1227 році на Звенигород напав Ростислав, князь Перемишльський, але Звенигородський замок був неприступний. В П половині XIX століття коли Поділля було приєднано до Польщі, Звенигород ввійшов до складу міст Подільського воєводства.
Дальші відомості про Звенигород зникають.12
Неподалік від села Іванківці пролягав Коломийський шлях, який з'єднував торгівельні центри Київського та Галицького князівств. І досі з урочищ тут носить назву „Митниця".13
Невеликий ступінь археологічної вивченості укріпленого поселення біля Іванковець не дозволяє відтворити повну картину його історичного розвитку. Проте, деякі висновки зробити можна. Досліджуване городище належить до великих давньоукраїнських фортифікаційних споруд дводольного типу. Воно охоплює схили Товтри над Збручем, які були заселенні ще у часи давнього Трипілля Кокупені і раннього заліза. Центральну частину її двору займало невеличке укріплення, побудоване у XII столітті в період феодальної родробленності давньоукраїнської держави. Кераміка і сліди вогню стверджують, що укріплення припинили своє життя у XIII столітті і зруйновані під час пожежі.
Роботи показали, що фортеця в урочищі Зайчисько разом із курганним могильником становлять єдиний історико-археологічний комплекс, який для даної-території тієї доби мав унікальне значення. Його історико-соціальний зміст визначається відсутністю у матеріалах розкопок господарських і воєнно-адміністративних ознак. Це вказує на те що укріплення відігравало якусь іншу роль. Можливо це був релігійний центр, щось на зразок монастиря, в якому проводили і лікування. На це вказує урочище Дівич, виявлене з південно-західної сторони городища. Про це засвідчує досліджена хрестовина фігура, про це стверджують, власне і природні джерела, взяті під захист фортечних стін. Таке припущення цілком реальне, оскільки властивості мінеральних вод даного регіону мають всеукраїнське визнання.
Село Іванківці, за переказами, в теперішніх межах виникло десь в ХІП-ХІУ столітті. Чи перенесено воно від річки Збруч з району Зайчиська встановити не вдалося. Але з самого початку свого існування до 1793 року село було у складі Польщі і являлось власністю графів Потоцьких.14
До наших днів збереглися справи Кам'янецького земельного суду XVI століття які знаходяться в ЦДА України в м. Києві. Це цінні документи середньовічного права. Деякі з них стосуються містечок і сіл, які нині є у складі Городоцького району.15
У XVI столітті на Поділлі відбувався активний процес утвердження поміщицького землеволодіння. Одночасно це був період постійних нападів Кримської орди. Процес розбудови сіл і містечок, їх руйнування ворогами і наступне їх відродження-характерна ознака XVI століття. Часом нові селянські населені пункти виникали шляхом утворення так званих висілків. Отже, використовуючи такі дані можна припустити, що Іванківці також стало місцем таких висілків про що свідчать легенди про утворення села і той факт, що до 1917 року дана місцевість мала назву Іванківці Сатанівські. Село складалось з таких частин: Селище, Середина, Кут, Кобивка, Голодівка, Шереметівка, Ситарівка,
Мазурівка, Бандулі, Немитівка, Гороблівка, Пратвисько, Підлісся.16 Теперішній центр села (Селище), мабуть і було місцем перших поселень.
Основними галузями господарства і заняттями населення, як Поділля в цілому здавна було землеробство, скотарство, городництво, мисливство, бортництво. Допоміжними видами господарської діяльності були допоміжні та кустарні промисли і ремесла по обробці дерева, металу, каменю, глини, шкіри, вовни, волокна тощо.
Найпоширенішими в селі були деревообробні промисли і ремесла, а також будівництво жител, підсобних приміщень, загорож, воріт, виготовлення різноманітного хатнього начиння - посуду стільців, лавок, шаф, скринь, мисників, полиць, коцюб, макогонів, ложок, веретен, решіт, маслянок, качалок, солонок, сопілок, та інше. Вироби господарського призначення: корита, відра, діжі, бодні, терниці, вулики, драбини, лопати, ціпи, борони, ярма. А ще діяли ремісники, які випалювали вапно, шили взуття і ткали полотно, рядовину, килими, випікали хліб.17
В XVI - XVII ст. у селі виробляли потали, про що свідчать залишки відходів (попіл, перепалена глина) в урочищі Поташня.
У великій поташні був коваль. Він виготовляв знаряддя праці, клепав коси, підковував коней, переплавляв зламані знаряддя та інструменти. З під його рук виходили сокири, лопати, серпи, вила, підкови, обручі, кінська збрую, ремісничі інструменти, предмети домашнього вжитку і господарського побуту-ножі, кручки, завіси, петлі, цвяхи, шила. Це нелегке заняття вимагало довгої виучки і переходило переважно від батька до сина.
Свої вироби ремісники могли реалізувати, а селяни придбати на торгах і ярмарках, які проводились у містечку Сатанові, через яке проходив торговий Коломийський шлях, що з'єднував Галичину з Литвою та Києвом, Москвою, Калугою, багатьма містами Правобережної України.
Бурхливі політичні події середини і другої половини XVII,ст. Не обминули і Іванківці Сатанівські. Грабунки, погроми турків, татар (було особливо жорстоким  у 1676 році), поляків, різні епідемії та неврожаї призвели до розорення та занепаду господарств, промислів.
Лише з 20-30 років XVIII століття господарське життя входило у звичне русло.1
З XVIII століття аж до 1914 року власниками села були графи Потоцькі. Самі графи в селі не проживали. Після реформи 1861 року їм належала половина орної землі. З 1898 року до 1814 землю орендував німець Сакін.
Важке життя селян, гніт поміщика і лихварів і непосильні податки, які покладала держава: виплатні платежі за землю і волю, церковний, рекрутський мірський податки доводили селян до відчаю, а часто до відкритих заворушень проти поміщика. Реформа 1861 року полегшення у долю селян не принесла, становище продовжувало залишатись надзвичайно важким: у селян було відрізано 908 моргів землі, малоземельні селяни змушені були орендувати за відробіток землю у поміщика - це була панщина тільки в іншій формі. Селянські наділи знаходились вклиненими в панські землі до яких поміщик не нарізував доріг, не було доступу до водопоїв в урочищах Зайчисько і Макітра, відібрані пасовища. З наказу графині джерело в урочищі Макітра було забито гноєм. Поміщик відмовлявся виділити землю під кладовище, селяни вимушені були хоронити по 2 - З покійника в одну могилу. Декілька разів селяни писали скарги у Сенат і до царя про своє важке становище але всякий раз їм відмовляли.19
Селяни займались землеробством. Безземельні селяни займались землеробством на панській землі, в куркульських господарствах, або займались ремеслом: виробляли пгуфлі ложки, сани веретено та інше.
Землі обробляли примітивними знаряддями: дерев'яними плугами, з залізними наконечниками, дерев'яними боронами.
Таке життя призвело до великого заворушення, що відбувалось 1870 році, селяни напали на садибу поміщика і намагались підпалити склад з зерном та конюшню. Люди вимагали повернення сінокосу, виділення землі під кладовище,   нарізання доріг до селянських наділів.20
Селяни жили в глинобитних хатах, які будували безпосередньо на поверхні ґрунту, без фундаменту. Висота їх від поверхні ґрунту до стелі 200 - 210 сантиметрів. Дах будинку був високий з крутими схилами, покритий соломою. Хата ділилась на дві частини: одно половина - житло сім'ї, друга половина -комора. В приміщенні для житла було два маленьких вікна розміром 40x50 сантиметрів.
Сім'я з шести, восьми чоловік жила в одній кімнаті розміром 450 - 500 сантиметрів. Біля вхідних дверей стояла велика піч, де в основному перебували діти. Ні грубок, ні плити не було. Від печі до протилежної стіни ставили дощені нари, рідше постіль з соломою, яка покривалась грубим рядном.
Біля причілкової стіни, замість стола стояла велика скриня. По другу сторону вздовж стіни стояла довга лавка. Стільців майже не було в селянських хатах. Долівка була глинобитною. Часто в зимовий період в кімнаті утримували телят, лошат, поросят. Селянська сім'я задовольняла свої потреби власними виробами. Верхній одяг виготовляли з грубого і тонкого конопляного полотна, часто фарбували в чорний, або синій колір. Нижня білизна була також полотняною, власного виробництва. Харчувалася селянська сім'я дуже погано в основному їли картоплю, квашену капусту і квасолю. Хліба в більшості не було, білий тільки на свята. Дуже мало споживали жирів, цукру, м'яса.21
Царський уряд не здійснив ніяких заходів по охороні здоров'я трудящих. В селі не було ні Лікарні, ні амбулаторії. Лікували знахарі та бабки. Хворий міг одержати медичну допомогу в повітовій лікарні містечка Сатанова за велику плату.
Більшість населення жило в антисанітарних умовах. Хвороба була звичайним явищем в кожній сім'ї. Особливо в зимовий період. Серед селян дуже, поширеними були хвороби: тиф, кір, туберкульоз. До лікування людей інколи бралися і попи, назначаючи різні пости та заговорювання.
Погані матеріальні умови життя, відсутність медичної допомоги приводило до великої смертності людей. А найбільше помирало дітей до п'ятирічного віку.
В середині XIX століття майже все населення було неїтасемним. Двокласна церковно-приходська школа була відкрита в 60 роках XIX століття в якій навчалося 30-40 дітей з усього села.
В 1896 році школа була перетворена в трикласну народну школу. Всі діти трьох класів навчалися в одній кімнаті, одним учителем. Для дітей східної частини в 1901 році була відкрита двокласна церковно-приходська школа, яка знаходилась в звичайній селянській хаті (будинок згорів в 1911 році). В усіх класах двох шкіл навчалося 80-90 дітей, що становило 1/5 всіх дітей шкільного віку, решта дітей залишилося неписемними 80% жителів села була неграмотними.22
В 1893 році в селі було 421 двір і 2611 жителів.23
В 1901 році було жителів 3139, в тому числі: чоловіків - 1569, жінок - 1571.24 В 290-5 році було 639 дворів і 3513 жителів 25
Станом на 17 грудня 1926 року всього господарств було 9321, жителів 4396.26
До революції всього землі в економії було 6910 десятин в тому числі в поміщика: орної - 1786 десятин, сінокосів - 211 десятин, лісів 2447 десятин у селян: орної землі 1162 десятин, піл огородами 408 десятин сінокосів - 387 десятин.27
Всього землі приходської і церковної станом на 1901 рік було 110 десятин.28 Революційні події, що розгорнулись у січні 1905 року у Петербурзі, покотилися і на Поділля, у тому числі на Городоччину. Однією з поширених форм боротьби були страйки сільськогосподарських робітників і селян в економіях поміщиків. Такі страйки були спрямовані проти сваволі власників землі. Так, у квітні 1905 року припинилась робота і в Іванківцях. Селяни вимагали підвищення заробітної плати, повернення сільській громаді сінокосей, виділення землі під кладовища, встановлення прогонів для селянської худоби. Керували заворушенням два бідняки прізвища їх встановити не вдалося. Орендатор Сакін був вигнаний з села, Щоб придушити повстання і село була введена козача сотня. Деякі вимоги селян були задоволені, але суперечки з графинею Тишкевич Потоцькою продовжувались29.
З початком Першої світової війн більшість чоловіків призивного віку пішли на фронт.
В 1915 році російський фронт був прорваний. В селі Іванківцях в цей час знаходився ешелон резерву. Тоді, в 1915 році, по лінії Збруча були викопані окопи, а вздовж села Іванковець, на віддалі 4 кілометрів від Збруча викопана друга лінія окопів.30
В 1916 році тут вже знаходились війська. На Грабині і на Корчах встановлено батареї. На краю села, біля Лісництва знаходився польовий
 
госпіталь. Багато жителів пам'ятають, що в південній часині Грабини (лівому куті), було кладовище померлих в госпіталі російських солдатів і офіцерів. Залишки його збереглися до сьогодні. В селі залишилися окопи викопані 1915 року такі залишки окопів є над Збручем, вздовж західної сторони села на Корчах і Грабині і також на крайніх садках села.
В 1916 році фронт безпосередньо наблизився до села Іванковець. В селі стояли частини другого ешелону Південно - Західного фронту. В роки громадянської війни в рядах Червоної армії несли службу близько 50 чоловік - іванківчан, більшість з них знаходилась у сьомому Сумському полку.
Події жовтневого перевороту 1917 року не особливо гучно прокотились по селу. Відомо що в самому повстанні брали участь іванківчани – Грицьов О., та Краснов С.Я.
 
Переглядів: 199 | Додав: beethebest | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar