Розділ II. Радянська доба.

2.1 Встановлення радянської влади

На початку 20 років XX століття Іванківці були у складі Городоцької волості, Кам'янецького повіту. Перший раз влада Рад у селі була встановлена 26 жовтня 1917 року, а остаточно - у червні 1920 року. Активними будівниками сільської Ради були: Теліга, Сук, Вус та інші.1 Велику роботу проводили на селі первинні партійна та комсомольська організація.

Комсомольська організація в нашому селі була створена в 1921 р. До неї входили Шевчук Іван, Римар Дмитро, Матвійшин Сільвестр. Шевчук Іван був першим секретарем,2 в ніч 27 на 28 жовтня банда Палія по-звірячому вбила Шевчука Івана.3 Після цієї жахливої події комсомольська організація припинила своє існування. В 1924 році її було створено знову і вона нараховувала 27 членів Комсомольці проводили антирелігійну роботу, керували школами по ліквідації не-писемності, читали лекції, доповіді, вели боротьбу з бандитизмом. Особливо чисельною4 комсомольська організація стала в 1926 р., коли в селі була створена партійна організація, яка безпосередньо керувала роботою комсомольської організації.4 У 1926 році відбулась комсомольська конференція, Юринецького повіту, Проскурівського округу, делегатами від села Іванковець були Римар П., Зуб Й.М., Пасерб І., Корчевська Л.Ф. Первинна партійна організація в селі виникла в 1926 році її першим секретарем був Гриньов Опанас Степанович, який поступив в 1918 році, партійний квиток був підписаний К.Є. Ворошиловим. Серед інших членів партії слід відмітити: Кушлака Івана, Коваля Петра, Римара Петра, Римара Дмитра.5

Перші члени партії відіграли велику роль у встановленні і зміцненні влади Рад. Під керівництвом партії проходило господарське і культурне будівництво в нашому селі.6

Після воєнних дій не працювали ремісничі майстерні, скоротилися посівні площі. На стані с/г негативно позначилась промислова криза. Поширювалась контрабанда різними товарами з Галичини. Це явище спостерігалось і у наступні роки.

Наприкінці 1920-1921 років прикордонні населенні пункти стали ареною бойових дій прикордонників винищувальних загонів, з залишками колишньої армії УНР й антирадянськими партизанськими групами. Після війни в селі дуже різко загострилась класова боротьба. Контрреволюційні елементи села знаходили підтримку в собі недобитих банд, що втекли в 1920 році в Польщу. Так у 1921 році банда Палія, що складала 400 чоловік піхоти і 200 чоловік кавалерії, з чотирма кулеметами перейшла кордон в районі Гусятина, дійшла до Іванковець, в ніч з 27 на 28 жовтня вбила секретаря комсомольської організації Івана Шевчука, начальника прикордонної застави та чотирьох червоноармійців.7

Зміни в політиці державних заготівель, що відбулись у 1921 році відчутно полегшили становище селян. Однак, прагнення відновити довоєнний рівень сільськогосподарського виробництва не мало достатньо? промислового забезпечення. Реманент і нескладні механізми виявилися зношеними, або частково знищеними в ході війни. Військові частини різних режимів реквізували у селян не лише хліб і фураж, а й коней, вози, збрую. Навіть на четвертому році після закінчення воєнних дій із 900 дворів Іванковець майже 58,2% були безкінними, 33,7% однокінними, 8% - двокінними, 0,1% - трьохкінними і більше. Це в значній мірі нагадувало передвоєнне становище місцевих хліборобів. Не кращим було забезпечення інвентарем. В середньому один плуг припадав на 4 двори, одна борона - на 2 двори, один гектар на 4,5 одна молотила на 53 двори, один млин 9,9 одна січкарня - на 7 дворів.

Аграрні перетворення 1921 - 1923 років збільшили землекористуванню сільських  трудівників.   Так,   були  конфісковані  і  розподілені  у  трудове користування більшість земель маєтків колишніх власників. Нерозподілені землі склали державний земельний фонд, більша частина яких потрапила до перших радянських і колективних господарств.

У 1924 році в Іванківцях стало діяти перше колективне господарство „Трудова бджілка" до якого увійшло 8 сімей. Йому належало приблизно 17 га. землі, пара коней. Два плуги. Очолив господарство Кирко Андрій. Отримавши державний кредит у 1925 році колгосп придбав парового двигуна, молотарку, два плуги, і ще дві пари коней.

В 1926 році до села приєднуються хутори Червона Поляна та Середні Ворота, а в 1927 році - селяни об'єднувались і утворили колективне господарство „Зірка".

З 1928 року в краї активно проводився курс на колективізацію хліборобів. Чимало їх поставилися до нього вороже. Однак райпартком і райвиконком, виконуючи вказівки центру за допомогою комуністів, активу ламали опір селян. Поступово район вкрився мережею колгоспів. В 1929 році почався масовий вступ бідняків і середняків в колгоспи. На початку 1930 року селяни східної частини села об'єднувались і утворили колективне господарство „Нове життя", а хлібороби західної частини - колгосп „Трудова бджілка". Навесні 1930 року в селі з'явилось п'ять перших тракторів. Це було справжнє свято для селян, котрі прийшли подивитися, як працюють „залізні коні".

В період 1928 - 1930 року під час хлібозаготівель та колективізації особливо загострилась класова боротьба. Куркулі не тільки ховали хліб, а й старались захопити або просунути своїх прибічників в місцеві органи влади розповсюджували антирадянські чутки.8.

Характерною рисою цього періоду є також те, що до громадянського життя все ширше втягувались жінки, які на своїх зборах обговорювали актуальні питання життя селян.

Так, 1 березня 1926 року на зборах делегаток обговорювали питання про землеустрій та колективізацію. Комбід (комнезам) утворився в нашому селі ще в 1919 році. Першим головою комнезаму був Сук О.В.9

Діяльність комнезаму була самою різноманітною: розподіл продуктів харчування серед бідняків, організація бідняків.

Широкого розмаху набули в цей час суботники, заятрильщиками яких були комсомольці. Під час суботників були закладені фундаменти школи, житлового будинку (нині приміщення дільничної лікарні), споруджено пам'ятник першому секретареві комсомольської організації села Івану Шевчуку.

У жовтні 1932 року одноосібники Городоцького району виконали план хлібоздачі одними з перших в області. Це сталося в результаті безпосереднього активу на виробників. Канапи ж не дотягнули до встановленого рівня. До кінця року і вони розпрощалися з більшою частиною як натуральних так і посівних фондів.10

Проте „хлібочистка" по Городоччині (зокрема в Іванківцях) не мала таких трагічних наслідків як у центральних районах області. Голод 1932-1933 років тут перенесли без масових жертв, хоч голодування не обминуло жодного селянина. Особливо страждали люди похилого віку і діти. Голодні люди вимушено крали хліб. Влітку 1933 року значних масштабів набрало зрізування колосків на колгоспних ланах. Затриманих карали нещадно. Через гостру нестачу фуражу значна частина колгоспних коней загинули або сильно виснажились. Із-за цього поля виявилися необробленими, врожай не зібраний.11

Для вирішення проблеми з тягловою силою взялися за використання корів. За один гектар оранки нараховували 10-12 трудоднів, боронування - 2. Голод і його наслідки психологічно зламали значну частину однросібників. Щоб не бути розпроданим і вижити за - умов державного диктату і насилля, вони свідомо поповнювали колгоспи.

Певний ріст добробуту колгоспників у наступні роки. А також державні заходи по обмеженню одноосібників сприяли тому, що на кінець тридцятих років" майже всі господарства були кооперативні.

Поряд з цим офіційна пропаганда нав'язувала стереотип про перемоги і досягнення соціалізму, хоч і в соціально - економічному і в культурно-освітньому житті і були і незаперечні успіхи. Так у 1932 році в Іванківцях почалось будівництво приміщення школи. До 1933 р. вона була семирічною, а перший довоєнний випуск учнів припадає на 1936 рік. З випускників школи 1934 року, 18 стали вчителями - Кос Марко Я., Сиван Марія І., Задорожна Лікора І., Кмепас Марія Ф., Туз Єлизавета П., Суховолець Надія М., Новосілицька Паша Г., Дзюрман Ганна В. Волкун Микола та Клепас Іван стали військовослужбовцями і отримали чини підполковників, інженерами стали - Теліга Михайло та Щепанко Петро, лікарями - Суховолець Ганна, Сосновська Ганна, Нич Петро. Степула Василь - ветлікар, Романчик Іван - інструктор-десантник.

У 1934 - 1935 роках був збудований Будинок Культури з залом на 350 місць, кімнатами, для гурткової роботи, бібліотекою та стаціонарною кіноустановкою. Під час суботників були закладені фундаменти торгівельних будівель та будинку колгоспника.12

Також працювала пересувна районна бібліотека: колгоспом, колбудинкам, школам, колгоспникам пропонувалась різна література, крім української і російської преси поширювалися газети польською мовою „Голос Гадецкі", „Трибуна Гадецкі", райцентр випускав газету „За більшовицькі темпи", 1931 рік. Мешканці села брали участь у художній самодіяльності та у роботі гуртків. Невелика кількість іванківчан з середини 30 років навчалася у райцентрі в різних професійних школах: педагогічній, медичній, фабрично-заводській.13

Досягнення трудящих села були б набагато більшими, якби в економіці діяли ефективні матеріальні стимули, а виробники та інтелігентні сили не відчували гнітучого ідеологічного пресу і всеохоплюючого державного контролю і господарство за рік повинно було здати безоплатно 40-45 кг. м'яса, 230 -240 л. Молока, 240 штук яєць, 1 шкіру вбитої тварини, 86 кг. картоплі, 17 кг. жита. Всі грошові прибутки йшли на сплату сільськогосподарського податку, яким обкладалась кожна голова худоби, птиці, плодове дерево, сотка землі, податку на неодружених та малосімейних. Крім цього, колгоспний двір сплачував щорічно значні суми на само обкладання, обов'язкове страхування, підписувався на позику розвитку народного господарства, поставляв юнаків та дівчат на відбудову шахт, залізниць, заводів. Про важку долю колгоспників в одній з подільських гаївок були такі рядки:

 

„Усе літо проробила -

Кіло проса заробила -

На стакани продала -

Холостяцьке віддала.

Тепер треба вербуватись,

Щоб на плаття пристаратись..." 

У 1946 - 1947 роках Поділля знову спіткало страшне лихо: спочатку продовольчі труднощі, а відтак масовий голод, спричинений згубною політикою примусових хлібозаготівель, слабкою матеріально-технічною базою колгоспів, підірваною війною, складними погодними умовами. Перші симптоми біди стали виявлятись весною 1946 року. А зима 1946-1947 років була особливо суворою. Колгоспники залишали роботу і шукаючи порятунку від голодної смерті, відправлялись в Західну Україну. Документи визначають, що всі поїзди: і вантажні і пасажирські - були дощенту заповнені людьми. У 1947 році смертність стала переважати народжуваність. Старожили і архівні документи свідчать, що навесні 1947 року люди харчувались листям. Квітами білої акації, мерзлою картоплею, половою.27

З наближенням жнив голодні люди стали крадькома виходити в поле і зрізати колоски. Згідно з Указом Верховної Ради СРСР „Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадянського майна" суди виносили „перукарем" суворі вироки. Шпальти районної газети рясніли замітками про вироки нещасним людям, котрі рятуючись від голодної смерті, ставали на шлях крадіжок28.

Та стримати натиск голодного люду на колгоспну ниву представники влади не змогли, явище стало надто масовим. Станом на 15 липня 1947 року в області було зареєстровано 352 крадіжки зерна, зрізано 2090 колосків 1878 снопів.

Непоганий врожай 1947 року пом'якшив страждання голодуючих селян.

Ціною неймовірно важкої праці в кінці 40-х на поч. 50-х років вдалося відбудувати 'господарство в Іванківцях. На той час у селі було три колгоспи -„Нове життя", „Трудова бджілка" та Кренцелівський ім. Щорса. Ці колгоспи у 1939 році об'єднались в єдиний колгосп імені Кагановича. Очолював господарство у 1939 до 1951 року Римар Петро Васильович. На протязі 1951 - 1955 років керівниками були Бабійчук та Ячкуринський.29

Збільшення капіталовкладень у сільське господарство в другій половині 50 років, підвищення оплати праці колгоспників, сприяли  кліматичні умови зумовили ріст сільськогосподарського виробництва у селі. З 1955 р. по 1959 рік посаду голови колгоспу обіймає Цокол Василь Іванович. За період його перебування на цій посаді було побудовано ряд господарських споруд, місцеву електростанцію (потужністю 44,6 кВт), сушарку. З 1956 року почала діяти лікарня на 25 ліжок. З іншої частини була аптека. Лікарню обслуговували 30 чоловік медперсоналу, з них 2 лікарі та 10 медпрацівників з середньо-спеціальною освітою. Першим лікарем був Розенвальд.30

В, 1957 році був споруджений колгоспний млин, з валиками для отримання сортового борошна, що цілком задовольняв потреби господарства і жителів села. У цьому ж році державним актом у вічне безкоштовне користування колгоспу ім.. Ватутіна було передано 4318,7 гектарів землі (орної 3124 га, садів - 3-98 га, сіножатей - 70 га, вигонів і пасовищ - 75 га, лісів і чагарників - 15,5 га, інших регулювання, якби існували політична і економічна свободи. Справжнє народовладдя, правовий захист громадян, велика зацікавленість трудівників у результатах своєї праці.

 

2.2 Друга світова війна

 

Село Іванківці з давніх часів знаходилось на кордоні різних країн (Російської та Австро-Угорської імперій, Радянського Союзу і Польщі по річці Збруч), а тому населення нашого села завжди було напоготові до різних випробувань. Ще у 1938 році в нашому селі розташувалися військові частини, які були притягнуті до кордону у зв'язку з подіями у Польщі.14

У 1939 році з початком II світової війни через наше село проходили військові частини. Які визволяли Західну Україну. В цей час до лав Червоної Армії були призвані військовозобов'язані не тільки призовного віку, але й запалу. Над селом пролітали ворожі літаки. Відчувалося, що становище досить напружене, але життя йшло своїм мирним шляхом.

22 червня 1941 року був гарний недільний день. Першу звістку про початок війни передали по телефону, а потім по радіо. 23 червня 1941 року біля Будинку Культури був організований мітинг, на якому виступали жителі села Сук В., Римар П.В., які закликали дати рішучу відсіч ворогам. Тим часом в селі проходила мобілізація і військовозобов'язані із райвійськкомату проходили через село на станцію Закупне.

У селі з молоді та жителів непризовного віку було організовано озброєнні групи, які несли спостереження за ополченцями, для дівчат були організовані короткочасні курси медсестер.

Але війна невблаганно наближалася до села. Із району надійшли розпорядження про евакуацію населення, худоби. Були сформовані гурти худоби і відправлені на Схід. Евакуйоване населення на підводах також було відправлене у Проскурів. Хлопці призивного віку, також були відправлені на Схід. Але поблизу міста вони потрапили під сильне вороже бомбардування і повернулися у село. Шлях на схід було відрізано.15

5 липня 1941 року у Іванківці ввійшли фашисти. Для жителів села настали важкі і чорні дні окупації. На початку війни більшість дорослого населення служили в діючій армії. В числі їх і були наші земляки Кич І.К., Степула С.

Для жителів села настали важкі і чорні дні. Вороги сформували свій каральний апарат з місцевих жителів, які їх підтримували. Були призначенні староста села і голова управи. Поліцаї складали списки активістів, яких зразу ж заарештовували і відправляли в гестапо в місто Сатанів. Особливою жорстокістю і ненавистю відзначилися місцеві фашистські запроданці-поліцаї. Корчевський, Константінов, Куріяут, Чирко, Вербицький. Саме вони у перші дні розстріляли єврейську сім'ю Хаїма. Те місце де їх стратили зараз у народі називають „Хаїмовою гіркою". В роки окупації жителів села спіткало ще одне страшне лихо-примусове вивезення людей до Німеччини. Тяжку працю і насильство, голод, холод, зневагу людської гідності, постійну загрозу життю ось що зустріли невільники на чужині. За роки окупації гіркої долі вивезених на фашистську каторгу зазнали 446 юнаків і дівчат Іванковець.16

Трагічною сторінкою в історії села в роки війни став Рух Опору. В жовтні 1941 року І.С, Корецький, І.П. Кушлак на Сатанівському цукровому заводі утворили підпільну групу яка стала основою районної підпільної організації.

. Велику організаційну роботу по створенню підпільних груп на території району здійснив М.Я. Красненький, який напередодні війни працював у Меджибожі заступником редактора районної газети.

У березні, на початку квітня 1942 року за рішенням підпільного комітету М.Я. Красненький створює цілий ряд нелегальних груп і організацій і насамперед у своєму рідному селі Іванківцях. В підпільну групу ввійшли Володимир Сук, Євген Клепас, Андрій Матвіїшин, Марія Петрівська, Никифор Виткота,  інші патріоти, які проводили численні диверсійні акти проти окупаційних властей. З метою дальшого розгортання всенародної боротьби в тилу ворога, об'єднання сил і спільних дій підпільних груп і організацій наприкінці серпня 1942 року відбулась важлива зустріч керівників Сатанівського та Городоцького підпілля, на якій було прийняте рішення про створення бази для майбутнього партизанського загону в найближчих Іванковецькому та Лісогірському лісах. Було доручено І.І. Хомику (керівнику Кузьминської підпільної групи) підібрати для загону офіцерські кадри з командирів військових частин які з певних частин опинились на окупованій території.17

Згодом Сатанівське підпілля через А.Т. Нирка налагодило зв'язок з керівництвом проскурівської міської організації М.А. Хранївським. В середині вересня 1942 року у Городку відбулась міжрайонна нарада патріотів у будинку Миколи Гумінського. Саме тут було створено штаб міжрайонного підпільного комітету, до складу якого увійшли керівники Городоцького підпілля Т.В. Коваленко, Г.І. Хомик, А.Т. Нирко, і колишній суддя району Островський (який згодом стане відомо-зрадник, агент гестапо).

Щоб виконати свій чорний намір, Островський в обхід місцевої жандармерії і поліції передав складені списки підпільників Сатанова, Городка і Ярмолинець Рівненському гестапо, яке раптово з 2 жовтня 1942 року розпочали арешти патріотів. Більшість їх було розстріляно в Ярмолинцях.18

Жорстоко розправились фашисти з мешканцем Іванковець партизаном Андрієм Матвіїшеним. Будинок, в якому знаходився Андрій, німці оточили. Зав'язався нерівний бій. Відважний месник відстрілювався до останнього патрона, а гранату залишив для себе. Озвірілі після цього фашисти - 45-річну дружину Андрія. Матвіїшену Мотру Іванівну, з ІД-річним сином Аркадієм гнали пішки 12 кілометрів до Сатанова і там, у глибокому яру, розстріляли в грудні 1942 року. Іванковецькі люди на другий день ішли До Сатанова то бачили, що земля рухалася від недобитих наших людей. Труп Андрія сусіди підібрали і поховали на кладовищі. І так, довелося залишитися живим одному синочку Леоніду, із цієї партизанської сім'ї. Який до 1946 року до демобілізації з армії воював проти ворога захищав і звільняв свою Батьківщину від лютого ворога, нічого не знаючи про те, що його батьків і брата Аркадія вже немає в живих. Не дивлячись на чималі втрати людей, Городоцьке і Сатанівське підпілля продовжувало вести сміливу боротьбу проти гітлерівців. Вони саботували розпорядження окупантів, допомагали бійцям, що виходили з оточення, та полоненим, які працювали на лісозаготівлі. Боротьба проти фашистських окупантів почала наростати і особливо тоді, коли у наших краях в 1942-1943 роках вороги розстрілювали і катували наших безневинних людей, а тому наші непокірні люди не могли більше терпіти ворогу, ішли, в ліси і утворювали там підпільні організації та партизанські загони для боротьби з ворогом. Іванковецькі ліси перетворились в партизанський край!19

Першими тут озброївся загін імені Чапаєва, оформлений сусідами -чемерівчанами. Він заявив про свою появу в 1942 році, коли пустив під укіс ворожий ешелон на лінії Ярмолинці - Гусятин. В ньому були посланці-підпільники з сусіднього Сатанова.

9-12 липня  1943 року через іванковецькі ліси (гора Скала) проліг легендарний Ковпаківський рейд. Протягом трьох днів партизанський загін поповнювався народними месниками з сусідніх сіл. В Іванківцях було розігнано поліцію і її актив, і зерно пункту роздано жителям. Партизани розстріляли двох зрадників. Серед ковпаківців було поранено двох бійців: Сидоренка Ф.Ю. та Петрука С, які далі з загоном рухались не могли. їх переховувала жителька Іванковець Колосовська Оксана, а вилікував місцевий фельдшер Щепанко Ф.Н.20

Незабаром у вересні 1943 року, Ф.Ю Сидоренко організовує новий партизанський загін імені С.А. Ковпака, що нараховував біля 100 чоловік. До нього влилися підпільники сіл Вівся "та Кутковець Чемеровецького району. Партизани контролювали роботу важливої залізниці Ярмолинці-Гусятин, За період існування загону було знищено два фашистські ешелони, три залізничні мости, 32 автомашини ворога, понад 200 гітлерівців. Зв'язковою у загоні Сидоренка була і жителька Іванковець Хаверко Катерина. Діяли явочні квартири у Щепанка Ф., Колосовської О., Гаврилкжа В., Проскуровича С, Петровського А." Населення постачало партизанам одяг, взуття, продукти.

У 1944 році на території села, урочище „Ріжок" дислокувався 165 гвардійський авіаційний полк, що входив до складу другої повітряної армії.

Періодично у Іванковецькому лісі перебував загін Молдавського партизанського з'єднання, в якому командиром взводу розвідки був Тесленко Андрій Васильович. Сам Андрій Васильович служив у танкових частях, демобілізувався будучи командиром танка в 1940 році. На початку Великої Вітчизняної війни Андрій як і весь народ захищає свою Батьківщину від нападу злючого ворога. Він приймає участь у бойових діях у складі першого Українського фронту. У 1943 році Андрій Васильович був важко поранений, після лікувався у військовому госпіталі. Одужавши він добровільно пішов служити в партизанський загін ім. Ворошилова, яким командував Сергій Петро Олександрович, а партизанським з'єднанням - Андрєєв. Спочатку загін дислокувався, в Кам'янець-Подільській  області. В 1944 році, поранений вдруге в Карпатах осколком снаряда, який одірвав частину лівої руки. Підлікувавшись в 1944 році в вересні місяці прибув у Іванківці і одружився.

Стаж на колгоспному в колгоспному виробництві у цього 79 річного сивенького партизана становить 32 роки. Живе він зараз мирно і спокійно, лише час від часу згадуючи постріли.

Не можна забути прізвища учасників оборони Києва:

Проскурович Іван Олександрович, Непогатний Олександр Іванович, Недбальський Андрій Станіславович, Рейма Михайло Андрійович, Дейко Петро Іванович,Біляк Андрій Іванович,Фай Сава Якович, Шандра Петро Іванович, Клепас Герасим Степанович, Яворський Апомінарій Філімонович, Кушлак Володимир Лукович, Гецик Семен Якович, Сиван Іван Олексійович, Проскурович Микола Васильович, Даць Юхим Трохимович, Кушлак Автоном Купріянович, Ґудзь Йосип Борткович, Дробітко Андрій Степанович

Учасники оборони Севастополя: Воробець Антон Микитович, Панамар Нан Тодосович, Нич Володимир Арсентійович, Сиван Микита Самойлович, Римар Павло Васильович, Нич Васильович, Нич Іван Констянтинович.

Односельчани - учасники оборони Москви: Ситар Василь Іванович, Римар Сава Миколайович, Дзюрман Тимофій Григорович, Сатин Павло Миколайович, Кос Іван Якович, Кучеркевич Михайло Васильович, Радибаба Іван Тодосович, Лихач Михайло Маркович Любинь Роман Тадейович, Сук Йосип Васильович, Нич Гнат Констянтинович, Воробець Костянтин Петрович, Цюра Іван Якович, Кізяк Іван Францович, Суховець Олексій Микитович.

Односельчани - учасники оборони Ленінграда: Воробець Олексій Андрійович, Красов Сергій Якович, Волкун Павло Петрович, Слізовський Йосип Войткович, Сосновський Михайло Логвинович, Вербицький Захар Федорович. Романов Володимир Іванович, Горун Антон Пилипович, Горун Іван Матвійович. Буган Микола Захарович, Вогас Данило Миколайович, Танілов Дмитре Тимофійович, Недбальський Іван Юрієвич, Радибаба Іван Прохалович, Хаверко Микола Назарович, Гуска Федір Максимович, Огородний Андрій Васильович.

Учасники битви на Волзі: Горун Яків Вуколович, Коваль Дмитре Опанасович, Свинарчук Микола Степанович, Матвіїшин Леонід Андрійович Капиця Василь Петрович, Пейко Іван Данилович, Римар Микола Якович Проскурович Тимофій Васильович, Закутний Михайло Гнатович, П'ятак Антоь Григорович, Натурний Іван Микитович.

Учасники Битви на Курські дузі: Проскурович Григорій Опанович, Клепаї Володимир Філімонович, Натурний Тимофій Микитович, Кушлак Нан Лукович Римар Сильвестр Данилович, Ситар Федір Максимович, Брик Яків Федорович.

Не можна забути про колишнього військового моряка Івана Романович; Кущлака - подолянина який був капітаном третього рангу. Ще в 1939 році юнак з Поділля Іван Кушлак прийшов на флот служити і відразу був зарахований в екіпаж монітора „Железняков". Дев'ять років прослужив на цьому кораблі, з, першого по останній день війни був у складі екіпажу легендарного монітора. Разом з хоробрими побратимами пережив усі труднощі бойових буднів, беручи безпосередньо участь у сміливих морських вилазках і боях проти фашистських піратів. Займаючи посаду корабельного фельдшера, в години запеклих боїв став до артилерійських гармат і в складі обслуги відбивав атаки гітлерівських кораблів, вів нещадний вогонь по літаках, які день у день полювали за монітором. Але корабель залишився невловимим. ^ пам'яті ветерана радянсько Військово-Морського Флоту збереглися кровопролитні морські бої під Севастополем і Каменебургом, під Анапою, Миколайовим і Новосірійськом. Крізь вогняні завіси і мінні поля сміливо здійснювала морські атаки відважна команда монітора. Його бойового курсу нездатні були зупинити „ні юнкери" ні „мессершмітиу які скинули на корабель 827 бомб. Невловимий монітор пройшов став на вічну стоянку на Дніпрі, де створено музей бойової слави. Численні експонати розповідатимуть і про подвиг подолянина І.Р. Кушлака, який всю війну у складі героїчної команди монітора.23

Зі спогадів

відомо що в 1941 році, весною, під час фашистської окупації, в селі з'явився танкіст який надійшов з лісу. З-за кладовища з'явились фашисти. Сховались фашисти за ровом в саду, коли помітили танкіста кинули гранату, але вона не розірвалась. Потім фашисти почали стріляти і важко поранили, але не вбили. А в цей час фашисти пішли у село. Поранений солдат залишився лежати на теперішньому полі. В цей час житель села, який жив неподалік, у хаті де живе Нагірний Василь, Магура Іван підійшов до солдата і почав знімати чоботи. Танкіст спілкувався з ним по-російськи. Але знову з'явились фашисти і вбили солдата. Похоронили його сусіди. Які жили тут. Прізвище та ім'я невідомо. Адресу знав Магура Іван, але він помер так і не сповістивши адресу.24

Село було повністю звільнене від фашистських окупантів 24 березня 1944 року бійцями військової частини № 03402 Першого Українського фронту під командуванням М.Ф. Ватутіна. З 656 іванківчан, котрі пішли на фронт з них - 73 офіцери, 107 сержантів і старшин, 476 рядових. Повернулося з фронту 354 чол. З них поранених - 267 чоловік. Нагороджених орденами і медалями - 250 чоловік. Загинуло на фронтах - 302 чоловік з них - 35 офіцерів, сержантів і старшин - 42, рядових - 225.

Матеріальна шкода, завдана трьом колгоспам, що тепер об'єднані в один, становить 27,8 млн. крб. Шкода заподіяна жителям села - 672 тисячі крб. І Іванковецькій середній школі 204 тисячі крб.

Крім цього на каторгу в Німеччину було вивезено 446 юнаків і дівчат.

Після звільнення села від фашистських окупантів в колгоспах майже не залишилось коней, ВРХ, свиней, птиці, техніки а більшість с/г будівель знаходилось в аварійному стані.25

2.3 Відбудова народного господарства

Після визволення села розпочалася наполеглива праця іванківчан по відбудові зруйнованого господарства. Населенню довелося пережити неймовірно важкі повоєнні труднощі. Населення села зменшилось, за період окупації гітлерівці спалили або напівзруйнували ряд будівель, вивезли до Німеччини ВРХ, коней, зерно. Збитки, завдані війною селу становили 27,8 млн. Карбованців у довоєнному масштабі цін. 26

Вкрай важким було життя сільських людей. У 1946 році пересічний колгоспник отримував за трудодень 137 грамів зерна і 27 копійок грішми. Колгоспна сім'я, яка протягом року виробляла у середньому 400 трудоднів, могла отримати за свою важку працю лише півцентнера зерна, при споживчій річній нормі півтора центнера зерна на одну людину. При цьому колгоспники змушені були сплачувати непосильні податки та натуральні поставки. Кожне селянське угідь - 201,07 га, присадибних ділянок - 436,44 га, та техніку). Основні роботи на тваринницьких фермах, у землеробстві швидко механізувались.

У 1959 до 60-х років колективне господарство ім. Ватутіна очолював Шеремета Прокіп.

З середини 50-х років спостерігалось поліпшення матеріального добробуту жителів села. У 1957 році з нагоди 40-річчя встановлення Радянської влади було зменшено податки, скасовано натуральні поставки з присадибних господарств, обов'язкову передоплату на державну позику, плату за навчання в старших класах.31

Великого розмаху набуло житлове будівництво. Зокрема в кінці 50-х років розпочато будівництво кожної третьої нині існуючої сільської оселі. Відбувалась масова заміна солом'яних дахів на залізні, черепиці, шифер. Село стояло на черзі для підключення до державних електромереж. Пізніше була проведена перша високовольтна лінія від села Кутковець, а також лінії до 400 селянських дворів. Електроенергія поступала з Хоростівської КЕС Тернопільської області. Зростанню матеріального добробуту теж не відзначалося стабільністю.

Грошова реформа 1961 року негативно позначалась на цьому процесі Л 1962-1964 рр. в краї виникли продовольчі кризи. Довжелезні черги вишикувались біля магазинів за хлібом з домішками кукурудзи, ячменю, гороху.33

Але незважаючи на певні негаразди - Іванківці продовжували розбудовуватись. Особливої уваги і честі заслуговує призначений у червні 1961 року голова правління - Слободян В'ячеслав Дмитрович. Перебуваючи на цій посаді 15 років до 1975 року він справді змінив облік села, поповнивши село новобудовами: плодоконсервним заводом, приміщеннями для тракторної бригади гаражем, новими зернотоками, пилорамою, господарськими спорудами, лазнею Спільно з кар'єроуправлінням була споруджена шосейна дорога з тверда? покриттям. Саме за його ініціативи були посаджені плодові сади, які рясніли яблуками, грушами, сливами, черешнями, кущами порічок, смородини, полуниці.

Це був період найінтенсивнішого і найпродуктивнішого розвитку села. В цей період провідними зерновими культурами є озима пшениця, кукурудза, горох та озиме жито. Основною технічною культурою—цукровий буряк. Із городніх культур вирощували капусту, помідори, огірки, цибулю, столові буряки. Поряд з зерновим господарством, швидко розвивається тваринництво м'ясо-молочного напрямку. Поголів'я всіх видів тварин, після вересневого Пленуму ЦК КПРС 1953 р. до 1963 року зросло в три рази.

Всього ВРХ - 1338 штук, з них: 106 шт. корів, свиней - 1068 шт. з них свиноматок - 150 штук, овець  -620 штук, кролів - 199 шт., курей-1836 шт. В 1962 році колгосп виробив на 100 га орної землі 31,1 ц. м'яса, 202,8 ц. молока, 27,6 ц. вовни. Колгоспна пасіка нараховує 281 бджолосім'ю. Всі роботи в землеробстві, а також основні роботи на тваринницьких фермах були механізовані. В колгоспі була механізована бригада, в якій нараховується: тракторів - 22, комбайнів зернових - 7, комбайнів бурякових - 2„ кукурудзозбиральних - 2, культиваторів тракторних - 21, плугів тракторних - 29, автомашин - 14.34

В 1966 році в осінній час в с. Іванківцях почав працювати плодоконсервний завод, на якому згодом почали робітники виготовляти якісні і смачні консерви, салати. Запрацювали цехи по розливу мінеральної Збручанської води та вина, яке виготовлялося з яблук колгоспних та власних садів колгоспників. Всього завод виготовляв продукції 14 асортиментів. Коли почав працювати завод в 1966 році то у першому сезоні роботи штат заводу був такий: Директор - Банас Мілентина, завідувач складом Гучок, 2 майстри - Неля Суховолець, Брик Галина, і 12 робітників. Виробляли таку продукцію: сік березовий, з калини, компоти з смородини, аґрусу, маринади овочеві і фруктові. Штат працівників до кінця 1966 року становив уже 30 чоловік, які надавали систематичну допомогу огородній бригаді в час просапної роботи і по збиранню вирощених овочів в осінній період.35

Станом на 1 січня 1963 року в селі знаходився відділок Городоцької райконтори зв'язку. Одержані газети, журнали, листи, перекази і посилки вручали адресатам того ж дня. Село поділено на 4 мікрорайони, кожний обслуговує один листоноша. В наявності було 5 телефонів 13 індивідуальному користуванні було 53 радіоприймачі. Про зрослий культурний рівень трудящих села, свідчить кількість перед оплачуваних центральних, республіканських і місцевих газет та журналів. Передплатників - 904 чол. Які виписували газет 1602 екземпляра, журналів-592 екземпляри.

Про культурний рівень населення свідчить повна грамотність, в селі нараховувалось громадян з вищою освітою 28 чоловік, з закінченою середньою освітою - 565 чоловік.

В селі-працювала середня школа в якій навчалось 571 учень, відкрита вечірня школа сільської молоді 10, 11 клас, в якій навчалося 29 чоловік, і в заочній школі в 7, 9, 11 класах навчалось 28 чоловік. В середній школі працювало 38 вчителів, з них з вищою освітою - 17 чоловік, з середньою педагогічною освітою - 21 чоловік.37

За роки радянської влади, за неповними підрахунками, вийшло з селі спеціалістів з вищою освітою 132 чоловіки в тому числі: вчителі - 69, лікарів - 15 агрономів і зоотехніків - 27, інженерів - 13, ветлікарів - 4, інших спеціальностей • 4. З них середньо спеціальною освітою вийшло з села 323 чоловіки в тому числі учителів - 89, медсестер і фельдшерів - 81; працівників лісного господарства - 11 працівників торгівлі - 31 і інших спеціальностей  92.

В селі працював стаціонарний дитячий садок на 25 місць який фінансувавсь за рахунок державного бюджету, а також були середні дитячі яслі як утримувалися за рахунок колгоспу, в яких перебувало до 150 дітей.38

Була створена низова спортивна організація - „Колгоспник'' як нараховувала 70 чоловік, що працювали в різних спортивних секціях: - волейбол, баскетбол, футбол, гімнастика. Біля кінотеатру було обладнано стадіон, на якому проходили сільські і міжміські спортивні змагання.

Працював кінотеатр де демонструвалися фільми в такі дні: неділя, вівторок, середа, чебтвер, субота. При кінотеатрі діяли гуртки художньої самодіяльності, драматичний, танцювальний та співочий, в яких брали участь 85 чоловік. Сільська бібліотека нараховувала 10020 примірників, книг художньої, наукової та політичної літератури, яка охоплювала 1273 читачі. Крім цього шкільна бібліотека нараховувала 3600 примірників художньої, наукової та методичної літератури, яка охоплювала 470 читачів.

Через центр села була прокладена шосейна дорога, решта вулиць були грунтові. Вулиці обсаджені фруктовими, лісовими , декоративними деревами. Біля кінотеатру було насаджено парк, а біля школи, лікарні та лісництва сквери. Для обслуговування в селі було відкрито два сільмаги, два продуктових магазини, два буфети і один ларьок. Також була відкрита майстерня по пошиву одягу і перукарня.39

З 1975-1987 рр. колективне господарство очолює Фурман Йосип Станіславович. В селі з'являється дитячий садок „Берізка", а також розпочинається будівництво тракторного стану з майстернями. Закінчує будівництво новообраний голова правління Мельничук Віктор Михайлович. 40

Розділ III.  Село в період незалежності.

Попри гучні заклики та задуми в другій половині 80-х років не вдалося подолати кризових явищ. Навпаки, різко знизились темпи і жахливі дефіцити як на оптовому так і на споживчому ринку. Все це надзвичайно активізувало народні маси, змусило їх активніше вступати проти старої командно-адміністративної системи. До того ж, політика гласності, відкриття раніше недоступних сфер інформації справили справді шоковий ефект на подолян. В селі розпочався масовий вихід з КПРС. Згодом виник маленький осередок Народного Руху України.

Навесні 1990 року жителі Іванковець вперше за довгі десятиліття тоталітаризму взяли участь у виборах на альтернативній основі. І майже одночасна підтримка іванківчан Акту проголошення незалежності України під час Всеукраїнського референдуму у грудні 1991 року поставила останню крапку в становленні нової української влади в селі.

Тепер уже видно, що для значної кількості іванківчан позитивна відповідь на референдумі грудня 1991 року означала не так принциповий громадянський вибір, як просто імпульсивну реакцію, породжену відштовхуванням від минулого і сподіванням на негайне поліпшення життя. Пропаганда-офіційна і опозиційна підтримувала її і сама творила такі сподівання.1

З історичного погляду це було правильно, справедливо і виправдено. Наше краще майбутнє залежало від перемоги на референдумі. Але краще лише в перспективі. До ліпшого завтра треба було перейти через нелегке сьогодення Іншого шляху в нас не було і немає.

90 ті роки - один з найбільш складних періодів в історії краю. З одного бок) роки напруженої праці людей, доленосних рішень, з іншого - нагромадженню проблем і труднощів, які призвели до глибокої кризи, яка наче велетенський спрут продовжувала міцно тримати суспільство в своїх обіймах.

В сільське господарство вкладалися кошти, які не допомогли і не дивлячись на це валова продукція зменшилась на 3% виробництва зерна на 9% продаж м'яса* державі на 8%. Звідси виходило, що чим більше держава вкладала коштів в колгоспну-радгоспну систему ведення сільського господарства, тим меншою було віддача у вигляді хліба, молока, м'яса, овочів. Образно кажучи, чималі кошти йшли ніби у пісок.

Серйозною проблемою в розвитку АПК залишались втрати с/г продукції. Через недосконалу збиральну техніку, відсутність належної кількості переробних підприємств втрати с/г продукції щорічно дорівнювали майже третині врожаю. Серйозні труднощі нагромадились у розвитку виробничої інфраструктури, через що різко знижувалась фондовіддача. Так на середину 80-х років на фермах з комплексною механізацією утримувалось менше половини поголів'я великої рогатої худоби.2

Зменшилась кількість типових майстерень та машинних дворів. Це було обумовило високу долю ручної праці в сільському господарстві. Значно відставала від потреб села і соціально-побутова сфера. Житло не зводилось, сільська дільнична лікарня перетворилась на ФАЛ, сільські магазини знаходились у пристосованих приміщеннях, заклади культури ледь жевріли, місцева лазня була закрита.

Під впливом незадовільних побутових умов, зниження престижу сільськогосподарської праці значна частина селян переїжджала у місто. У зв'язку з цим відчувався значний дефіцит трудових ресурсів.

В результаті впливу з села демографічно найбільш активної частини населення досить прогресуючою стала депопуляція сільського люду. Народжувалось набагато менше, ніж помирало. Так, за період незалежності частка дітей та підлітків в структурі села скоротилася з 24,4 % до 19,6 %, а частка пенсіонерів відповідно зросла з 25,4 до 32,9%. В результаті такого становища ставали пустками колись багатолюдні сільські вулиці, меншало тут дитячого щебету, заростали бур'яном селянські садиби, матінка-земля обділялася турботою людських рук.  Склалась  парадоксальна  ситуація,  коли  актуальним  стало відродження престижу праці на землі у населення, яке з діда й прадіда було

Отже, сьогодення несподівано виявилося надто важким. Всеосяжна криза, наче велетенський спрут продовжувала тугіше і тупіше стискувати в своїх смертельних обіймах господарство села.

У зв'язку 3 шаленим зростанням цін на електроенергію виробництво всіх видів с/г продукції у колективному господарстві Іванковець виявилось збитковим і призвело до обвального падіння виробництва зернових, м'яса, молока. Порівняно з 1991 роком виробництво тваринницької продукції у 1996 році скоротилося майже у 2,5 рази - 3 рази. Супутником глибокої економічної кризи стало різке погіршення життя людей. Масове безробіття, невиплата зарплати, пенсій, згортання мережі закладів соціальної сфери поставили більшість населення села на межу виживання. Десятки іванківчан в пошуках кращої долі знову були змушені пркидати свої домівки, сім'ї і їхати на заробітки до Росії, Польщі, Португалії, Італії. Інші поповнювали ряди перекупників, так званих „човників".4

Немає нічого втішного по наслідках господарювання в колгоспі ім. Ватутіна минулому 1995 році. Через несприятливі кліматичні умови, осінні дощі і рання зима, не встигли восени виорати на зяб 500 га, а це негативно відбилося на наслідках урожаю в 1996 році. Цукровий буряк дав низьку урожайність 153 ц. з га тому, що не було підкорми. Держконтракт не високий як у минулому урожайному 1995 році - план - 21000 цнт., а фактично здано 8524 цнт., так і в 1996 році - план 5200 цнт., а фактично здано 3300 цнт. Кормова база для тваринницьких ферм надто слабенька: відгодівля і молочне стадо будло:всім позбавлене отримувати концкорми, а вони видаватимуться лише малим телятам і свинопоголів'ю по 12 цнт. на день. Корови від недоїдання виснажилися, і щоб запобігти падіжу, почали виписувати концкорми по 1 кг. Незначну частину дорізали. На рахунку в бухгалтерії є 0, а борги, як гриби в лісі ростуть. Гріха таїти нічого, тут вдалися взнаки і елементи нерозпорядності і безгосподарності. Страшна біда і головне не те, що село збідніло, а воно розорюється до краю. Правда, не треба „мандрувати" довго в пошуках сільгосптехніки, запчастини, міндобрив і іншого тільки свисни і комерсанти все для колгоспу дістануть, але для цього необхідні величезні суми грошей, а у бідного селянина, на жаль, їх немає. І не тому що він погано працює в колгоспі чи в дома, а тому що його обдирають як липку. За сільгоспродукцію, яку селянин, працюючи до поту, виробляє, йому платять копійки, а за те, що вкрай селянину необхідне для роботи вимагають мільйони. Централізованого державного .постачання селянин позбавлений. А друга біда, ще необхідно сплачувати зрадницькі податки. Та ще й до того колгоспи жили на залишеній техніці, запчастин не було. Якби держава допомагала, хоч трохи матеріалами, а то все, на жаль, доводилось діставати бартерним шляхом. Ентузіазму у селян теж не надовго вистачить, він зноситься як техніка. А що ж далі буде? Криза охопила всі галузі але найбільше - сільське господарство. Число колгоспів щорічно зростає тих, що догосподарювалися уже до повного банкрутства.5

Іванковецький колгосп ім. Ватутіна і село в цілому не є винятковими, відчутна і тут така ситуація. Для підтвердження цього підкріпимо реальними фактами і прикладами. Функцію-~вав у колгоспі прекрасний типовий дитячий садок. Він уже закритий і там помістили роту солдат. В Іванківцях побудовано двохповерховий будинок культури. Там зараз мертва типшна - кіно не демонструється. Читачів у бібліотеці можна порахувати на пальцях. Працювала непогано лікарня на 25 ліжок для обслуговування населення, але в 1995 році вона вже закрита, одна стіна розвалюється і починають знімати шифер з даху лікарні. Та й дивуватись нічому-настала морозна зима, а в лікарні нічим палити. За недостачею необхідної кількості кормів для ферм темпами скорочується кількість поголів'я ВРХ. Щоб не почався падіж скота, його почали дорізати. Вівчарня зовсім ліквідована. Відбувається деградація колгоспного виробництва і її важко і неможливо зупинити. Доводилося при свічках пороти худобу, доїти корів, бо щовечора енергетики вимикали струм.

Загострилась криміногенна ситуація у селі.

Однією з головних причин такого становища є глибокі історичні корені екологічної кризи, несподіваність українських реформ. Приватизація на практиці перетворилась в „прихватизацію", радикальна аграрна реформа її імітацією, реформи в соціальній сфері різними погіршеннями життя людей.8

У 1987 році директор школи Петровська Марія Яківна пішла на заслужений відпочинок – пенсію,  її замінив молодий ініціативний вчитель іноземної мови Кордунян Павло Васильович. Він разом з Чернівецької області с. Мамалиґа. У 1975 році закінчив Чернівецький державний університет, факультет іноземних мов. Направлення отримав на роботу в Городоцький район в Іванковецьку середню школу, яка ж ситуація була у 1987 році у школі: були групи з продовженим днем, з яким працювали вихователі, крім учителів. Всього було 10 класів. А контингент учнів становив 197 дітей. Педколектив складався з 29 учителів.

У 1996-97 навчальному році в 11-х класї навчалося 232 учні. Педколектив складався з 22 учителів. Старші класи 9-11 були мікро класами а саме в 11 класі  -7 учнів, в 9 класі – 18 учнів. Така мала кількість учнів у старших класах пояснюється тим, що починаючи з 8-го класу і частково з 9 – го учні вибувають у середньо-спеціальні навчальні заклади навчання, щоб здобути певну спеціальність. Ставлення до навчання значної частини учнів неохоче. 

У 2000 році посаду директора школи  зайняла енергійна, ініціативна вчителька математики Недбальська Світлана Михайлівна. Ось уже шостий рік вона працює директором, а проблеми не змінились, то дах треба поремонтувати, то турбуватись про молоде поповнення кадрів. Адже молодь сьогодні зовсім не хоче залишатись в селі. 

Станом на 1 січня 2011 року в школі нараховується 96 учнів, значно омолодився педагогічний колектив, в школі працюють гуртки, є бібліотека. В селі продовжує працювати Будинок Культури, сільська бібліотека. Будинок культури очолює Фарановська Марія Михайлівна, сільську бібліотеку Польна Ганна Володимирівна .В бібліотеці нараховується 510 читачів, два клуби за інтересами: «Подвиг» і «Криничка».

1 листопада 2008 року в селі було відкрито новозбудований пам‘ятник загиблим воїнам-односельчанам, біля новозбудованої православної церкви. Пам‘ятник реконструйовано завдяки нашому земляку, депутату Верховної Ради України президенту ЗАТ «Оболонь» Олександру В‘ячеславовичу Слободяну. Односельці вдячні  Слободяну О.В. за сприяння  і допомогу не тільки пам‘ятника, а й церкви та асфальтної дороги. 

Студентами Кам‘янець-Подільського педагогічного університету на  території сільської Ради ведуться розкопки скіфського кургану.

В 2008 році на базі сільськогосподарського підприємства ім. Ватутіна утворено агрофірму ім.. Слободяна, яку очолює Крамар Юлія Владиславівна. Протягом двох років відновлено роботу нашого плодоконсервного заводу, тваринницьких ферм, створено кролеферму, птахоферму, свиноферму. В селі працює хлібопекарня, млин. Налічується понад 8 торговельних точок, в наступному році планується ремонт Будинку культури, дитячого дошкільного закладу. На даний час в селі нараховується 1280 жителів.