Іванківці, що в Городоцькому районі Хмельниччини, – одне з надзбручанських сіл, найбагатших на унікальні історичні пам'ятки. Але, якщо не знати, що і де шукати, цього зовсім не скажеш. Село, як село. Це через повну відсутність головної туристичної тріади – “замок-костел-кам'яниці”. Але то не біда. На таку “тріаду” можна помилуватися, де завгодно, а в Іванківцях – свої, часом абсолютно унікальні пам'ятки.

Найдавніша з місцевих родзинок – Іванківецьке городище. Про нього ми вже побіжно згадували у матеріалах про Звенигород та Збручанський культовий центр. Священне городище давніх волхвів розкинулося на високій, порослій лісом горі за кілька кілометрів від Іванківець. Воно належить до укріплень багатовального типу (тобто тут не один контур валів, а кілька) і складається з двох фортифікованих майданчиків. З заходу їх додатково захищає ще й глибокий яр, яким біжить чималий струмок, а з півдня – стрімкі схили Товтр. Окрім того, весь периметр городища оточено високим валом і глибоким ровом.

 

На передньому плані – урочище, де розкинулося городище. Внизу – долина Збруча. Позаду видно гори Звенигород та Ґовду.

 

Це зручне та вигідне місце люди оцінили здавна і жили тут щонайменше від часів трипільської культури. Автор сам знайшов тут уламки трипільської кераміки та шматок обмазки від житла.

 

Вали Іванківецького городища-святилища.

 

 

Фрагменти скляних браслетів, знайдені на території городища.

 

Як і в сусідньому Звенигороді, городище зведено біля цілющих джерел. Їх, як і в Звенигороді, три (священне число). Але два з них розташовані майже упритул, тож тут варто говорити про одне джерело з двома виходами струменів води на поверхню (таке часто зустрічається). Тому коректніше казати саме про два джерела, а не про три.

 

Священні кринички місцеві люди шанують досі

 

Джерельна вода утворює чималий струмок. Щоправда, торік через сильну посуху він десь удвічі змілів.

Вода з джерел зливається в струмок, що, пробігши трохи схилами Товтр, впадає у Збруч. Джерела, як і в часи волхвів, вважаються священними та цілющими, про що свідчить встановлена тут ікона. Навідуються сюди і шанувальники давніх богів – рідновіри, які проводять тут свої обряди. Вважається, що ця вода є найцілющішою вночі, а зі світанком її ефективність зменшуєьбся.

"Дівиче поле"

 

До городища підступає “Дівиче поле” (воно ж “Дівич”) і курганний могильник залізної доби.

Місцева легенда розповідає, що колись на “Дівичі” стояв жіночий монастир, де за ігуменю була молода й дуже вродлива княжна. А сусідніми землями володів злий і потужний чаклун, який самим своїм поглядом міг зруйнувати найміцніші мури. Господь, аби вберегти людей від його сили, зробив так, аби той не міг підняти свої вії. Тому чаклун увесь час ходив з опущеними повіками, за що отримав прізвисько “Сплячий Баняк”. Очі він міг розплющувати лише за допомогою слуг (чи не звідси сюжет про Вія?). “Баняк” дізнавшись про молоду сусідку, відрядив до неї сватів. Але, будучи черницею, вона, звісно, відмовила. “Сплячий Баняк” не вгамувався і послав до княжни-ігумені військо, аби вояки привели красуню силоміць. Але дівиця сховалася за мурами сусіднього міста (теперішнього городища, щойно згаданого). Тоді чарівник прийшов сам і поглядом зруйнував монастир і замок, а його військо винищило всіх оборонців і людність. Від того часу того ці місця мають назви “Дівич” і “Замчисько”.

Окопи на гребені валу.

Легенду про городище «Дівич» подаємо в записах 1970-х років. В інших легендах цього краю зазначений «чорний персонаж» фігурує також як Буйняк, Буняк і Шолудивий Буняк. Одну таку легенду про це городище ще 1831 року записав майбутній славнозвісний російський лексикограф Володимир Даль. А у 1892 році подібний переказ про Буняка, але в контексті іншого подільського городища, опублікував видатний український історик Володимир Антонович. Ще одну легенду, але аж на Волині, записала сестра Лесі Українки, Ольга Косач.

За легендами, Буняк загинув біля сусіднього з «Дівичем» містечка Городка (теперішнього районного центру). Тут його переміг Кожум'яка Самсон Кирилович. Теж щось дуже знайоме, ні? Тут і київський Кирило Кожумяка, і Самсон з київського ж таки Подолу, що роздирає пащеку лева.

Дехто асоціює образ Шолудивого Буняка (Баняка) з давнім половецьким ханом Боняком. Дехто каже, що його образ згодом злився з образом хана Батия. І можна припустити, що не лише з ним, а й з усіма пізнішими завойовниками цих земель.

 

Окопи часів Першої світової у лісі біля городища «Дівич».

Востаннє вали городища використали для оборони в роки Першої світової війни. На гребенях валів і досі видно заплилі окопи. Вистачає їх і в сусідніх лісах.

 

У липні 1917 року ці позиції займав російський 34-го корпус, складений із 104-ї та 153-ї піхотних дивізій – під командою генерал-лейтенанта Павла Скоропадського, майбутнього гетьмана. 23 липня того ж року, згідно з наказом головного командувача російських військ Лавра Корнілова, ці дивізії відвели до Меджибожа, де на їхній основі було сформовано Перший Український корпус (про це можна прочитати в нашій публікації про Меджибіж.

 

Говорити про Іванківецьке священне городище як про абсолютно унікальну пам'ятку не випадає. Поруч (але вже на галицькому березі Збруча) маємо ще три подібних – Звенигород, Ґовду та Богит (Бохіт).

 

Але є біля Іванківець пам'ятка археології, що без усяких натяжок тягне на епітет “унікальна”.

У масовій свідомості скіфські кургани («могили») пов'язані лише з Нижнім Придніпров'ям і Причорномор'ям. Але є ці степові піраміди й на берегах Збруча. Одну з них археологи розкопали у 2007-2009 роках. Цей іванківецький курган став правдивою науковою сенсацією. Одразу зазначимо, що золота, коштовностей чи інших пекторалей тут не знайшли. На превеликий жаль, учених випередили грабіжники (навесні 2007-го тут попрацювали «чорні археологи»). Тож, що там ще було, – таємниця за сімома печатками. Та хоч грабіжники залишили по собі лише нібито «ріжки та ніжки» – кілька мідних і залізних наконечників стріл, фрагменти посуду, кістяні вироби тощо – результати розкопок викликали справжній фурор. Курган той виявився не простим, а царським! Принаймні тут колись поховали якогось вождя великого міжплемінного скіфського об’єднання.

 

Світлини №№ 1, 2, 3 – зроблені під час розкопок царського кургану 2009 року, №4 – восени 2015 року.

 

Археологи кажуть, що структура іванківецького поховання аналогів не має. Принаймні в Україні. Щось подібне знаходили лише на Алтаї та Кавказі. Фактично це був своєрідний підземний храм.

 

Реконструкція царського кургану

Одразу ж постало питання про музеєфікацію об’єкта та створення музейного комплексу, який міг би стати однією з туристичних родзинок Надзбруччя. На жаль, і досі все це лише у планах, а розкопаний підземний храм потроху руйнується.

Саме село теж має оригінальні пам'ятки, хоч давніми їх назвати важко.

Розповідаючи про Гусятин, “Збруч” згадував про помпезну, але безглузду з практичного погляду сталінську колонаду, зведену в 1930-х роках над прикордонною тоді річкою, аби задемонструвати зазбручанським («польським») українцям славу та могутність СРСР. В Іваннківцях є аж дав подібних об'єкти – щоправда, над відміну від гусятинської “прикраси”, не таких уже й безглуздих.

 

У 1932-1934 роках у рамках проекту зведення зразково-показових споруд в селі побудували досить таки непогану школу та пафосний будинок культури. «У дівоцтві» він носив ім'я одіозного Станіслава Косіора, а нині – Тараса Шевченка.

 

Світлини №№ 1, 2 – взірцево-показовий клюб у середині 1990-х і в наш час. №№ 3, 4 – школа.

 

Як розповідає методист із охорони пам'яток історії та культури відділу культури, національностей і релігій Городоцької РДА Ігор Олійник, у рамках кампанії з демонстрації сусідам-галичанам переваг соціалізму та щасливого життя в УРСР у надзбручанських селах радянського Поділля в 1930-ті роки звели 6 подібних мега-клубів. Один, зокрема, у згаданому Гусятині (лівобережному).

 

 

Перед церквою стоїть меморіал односельцям, загиблим на фронтах Другої світової війни

А от від храмів Іванківці тоді “зачистили”. Тож всі теперішні сакральні споруди тут абсолютно сучасні. Найсимпатичнішою з них є Вознесенська церква, освячена торік у жовтні за участі Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета. Храм зведено коштом відомого пивовара Олександра Слободяна. У селі колись минули дитячі літа господаря “Оболоні” (батько бізнесмена очолював тут місцевий колгосп).

 

Офіс агрофірми.

У 2008 році на базі с/г підприємства ім. Ватутіна утворили агрофірму імені Вячеслава Слободяна (щойно згаданого радянського господарника). Звісно, що левова частка її продукції – ячмінь для виготовлення пива. Чи не весь ячмінь для “Оболоні” вирощують саме в цьому куточку Поділля.

 

Настійливо радимо відвідати місцевий цвинтар. І не лише тому, що тут збереглися надгробки, датовані ще межею XVIII-XIX століть, що для християнських (та ще й сільських) некрополів – рідкість. Місцеві камінні хрести першої половини ХІХ століття дуже цікаві й характерні своєю формою більше для Галичини, ніж для лівобережного Поділля.

 

Сільський цвинтар. Хрест на світлинах 3 та 4 (знятий з двох боків) – чи не найцікавіший. На ньому вирізьблено знаряддя катувань Христа. Оригінальність пам'ятника – ще й у тому, що дату поховання (1821 рік) вирізьблено не лише арабськими, а й слов'янськими цифрами (тобто, літерами).

Але врахуйте – доведеться продиратися серед кущів.

 

На завершення віртуальної подорожі Іванківцями й околицями – меґа-родзинка. Це широко відома у вузьких колах дігерів місцева штольня. Зауважимо: найбільша на обох берегах Збруча штучна підземна структура.

 

 

Штольня лежить десь за півтора кілометри від села на схилі надзбручанської гори. Тут колись видобували каміння для будівництва. Видобуток розпочали наприкінці 1950-х і тривав до 1968 року.

 

 

Виробка має кілька ярусів. Найбільший – нижній. Він складається з центрального штреку довжиною майже 600 м, від якого відходять бічні відгалуження. Загальна ж довжина всіх ходів – понад 4 км! Є версія, що менші (горішні) яруси – більш давні. Можливо, ще від ХІХ століття. Старі діди розповідають, що там ховалися вояки УПА (питання потребує глибшого дослідження).

 

 

Неспеціалізованим туристам не радимо дуже заглиблюватися у тунелі – це вкрай небезпечно. Можна не лише заблукати, але й потрапити під обвал.

З мальовничого майданчика перед штольнею маємо чудову панораму гори Велика Бугаїха (400,6 метрів над рівнем моря). До 1939 року це була найвища точка Радянської України.

 

У місцевих лісах можна побачити безліч буків. Околицями Іванківець пролягає крайня східна межа природного ареалу цього дерева. Далі на схід – лише штучні насадження.

Порада туристам. Як будете питати у місцевих дорогу, уточніть, що вас цікавлять саме штольні з тунелями. Бо селяни можуть спрямувати вас до відкритої каменоломні (до неї від Іванківець по прямій кілометрів зо п'ять). Утім, цей грандіозний кар'єр теж вартий уваги допитливого туриста. До того ж, влітку там можна скупатися в озерцях з кришталево чистою водою. Але підземні катакомби все ж «крутіші»!

 

А це вже відкрита каменоломня. Озерця, проте, не вражають – далася взнаки сильна посуха 2015 року.

Матеріал взято із сайту http://zbruc.eu