Ми вже не раз згадували про Збруч та славетне місто Звенигород, але історія цих місць така насичена, що постійно спливають щораз нові подробиці. Зокрема, може виявитися, що скельне пасмо, де міститься згадана печера, є найбільшим мегалітичним комплексом над Збручем і, можливо, одним із найбільших у Галичині.

Священні гори Збручанського культового центру та долина Збруча

Передбачаємо цілком логічне запитання: як таке могло статися, що того гіпотетичного комплексу раніш ніхто не помітив? Адже Звенигород, головне священне городище Збручанського культового центру, давно і ретельно досліджене археологами. А печеру навіть у їхніх звітах згадано. Мовляв, є така і, можливо, вона навіть входила до комплексу святилищ. На тому все...

  Для людей, близько знайомих зі специфікою роботи археологів, жодної загадки чи суперечливості в цій ситуації немає.   Ось приклад.

Свого часу автор неодноразово брав участь у археологічних експедиціях. Зокрема, 1989 року йому пощастило працювати під проводом Олександра Яневича — чи не найкращого в Україні фахівця з палеоліту та мезоліту. Він, до речі, згодом розкопав найдавнішу стоянку Homo Sapiens (сучасної людини) в Європі. А на той час, про який ідеться, ми в печері Шпан-Коба копали мезолітичну стоянку.

Та печера розташована у самому серці Кримських гір, посеред Долгоруківської яйли (до найближчого житла кілометрів зо п'ять пішки пензлювати). Розваг там було мало, тож у вільний від роботи час нічого не лишалося, як обстежувати довколишні гори. І виявилося, що Долгоруківська яйла в давнину була досить населеною місциною. Де би лише не знаходилася оголена, без трав'яного покриву, земля – розмив, ґрунтова дорога, шанці чи вирви від снарядів (тут містився діючий полігон) – скрізь траплялися якісь знахідки: крем'яні скребки, ножі, різці, наконечники стріл, кераміка тощо. Все це негайно вручалося “шефу”. Реакція у 90% випадків була якась байдужа: “А... Ну це – неоліт... Це взагалі енеоліт... Це – щось античне...”. Далі було прохання позначити місце знахідки на карті і... все.  Але варто було принести щось “мезолітичне” (палеоліт, на жаль, не траплявся), як ситуація кардинально змінювалася. Очі спалахували фанатичним блиском, і пан Олександр був ладен бігти світ за очі, аби терміново обстежити ділянку, де знайшли цікаву йому каменюку.

Печера Відлюдника. Під віконцем, майже біля самої землі видно “слід дракона”, праворуч – ніша (під “дашком”), де у давнину теж було якесь сакральне зображення.

Цей ліричний відступ – добра ілюстрація до прислів’я про “вузьких спеціалістів, подібних до флюса”. Більшість вчених є фанатиками виключно “своєї” теми, а до решти їм байдуже.  Тож цілком можна зрозуміти подружжя Ірини Русанової та Бориса Тимощука (видатних спеціалістів з історії слов'ян), які у 1980-х роках досліджували Звенигород. Скелі з печерою просто виявилися поза зоною їхніх інтересів. Відлюдники та пустельники – то ледь не сучасність (останній із них тут загинув 1914 року). Мегаліти – теж зовсім не “слов'янщина” (їх зводили задовго до слов'ян, у мідно-кам'яну та мідну добу).

Печера Відлюдника розташована біля підніжжя мальовничого скельного пасма, що височить за якусь сотню метрів від валів священного Звенигорода.  Зауважимо, що такі скелі на вершинах цих гір – справа звична. Вони навіть дали  назву всьому пасму – Товтри (походить з латинського “tutrur mons”, що, своєю чергою, запозичена через фракійців у греків, у значенні “кінець вістря”). Тобто, “гострі вершини”.

Микола Рубанець (на фото 1) вважає, що камені, на яких він стоїть — не просто так, а менгіри. На фото 2 — одна зі скельних ніш, де колись стояло якесь сакральне зображання  

Але Звенигородська скеля вирізняється з інших, бо над нею дуже добре попрацювали люди. Мова передовсім не про рукотворну печеру (хоч і про неї теж), а про її оточення.   На це увагу автора звернув історик Микола Рубанець, який серйозно досліджує мегалітичні споруди України. Зокрема, на думку пана Миколи, багатотонні брили, що стирчать під скелею — не природна формація, а штучно встановлені людьми мегаліти-менгіри. Він також не виключив, що три величезні плоскі каменюки, що  прикрашають вершину склі — теж справа рук наших предків. Крім того, Микола Рубанець  звернув увагу й на чисельні ніші та заглибини, що видовбані у камені по всій поверхні скелі.  На думку історика, у них свого часу стояли якісь ідоли, а сама скеля та камені біля неї були великим стародавнім святилищем.

Через брак часу пан Микола оглянув пам'ятку дуже побіжно (на все трохи більше 20 хвилин), тож більш нічого не розгледіти не встиг,  але його зауваження стали приводом ще раз відвідати Звенигород та все детальніше оглянути саме крізь призму пошуку мегалітичних структур.

Дослідження почалися від прорубаних у скелі східців. У попередній публікації автор відніс їх до часів волхвів Звенигородського городища-святилища. Але у світлі нових даних вони цілком можуть виявитися набагато давнішими.

Зруйнований дольмен?

Зрозуміло, що просто так, знічев'я витрачати час і чималі зусилля на створення цих східців ніхто не став би. Логічно припустити, що вони ведуть до чогось досить важливого, і їх використовували з сакральною метою (піднятись у цьому місці можна  і без них). Ретельне обстеження хаотичного, здавалося би, нагромадження вапнякових валунів незабаром прояснило ситуацію. Зокрема, привернула увагу чимала плоска брила, що сторчма стояла між двома величезними каменями. Природнім чином таке  утворитися аж ніяк не могло. Вимірювання (довелося скористатися хворостиною замість лінійки) підтвердило: колись ця плоска брила лежала у ролі перекриття на сусідніх каменях. Тобто, тут ми маємо зруйнованого дольмена, аналогічного тому, що можна  побачити на  сусідньому Богиті.

Дольмен на Богиті

Нагадаємо, що в давнину дольмени символізували браму між світами. Звенигородського дольмена, швидше за все, знищив котрийсь із місцевих відлюдників (вони тут оселилися принаймні від XVII століття) у рамках боротьби з “поганською” спадщиною. 

Біля Звенигородської печери, можливо, є ще один дольмен. На це також звернув увагу пан Рубанець. Мовляв, добре видно, що один великий камінь спеціально встановлено на менших. Детальне обстеження показало, що пан Микола справді може мати рацію. Принаймні, тут досі збереглася типова для дольменів “брама”-прохід під великою брилою. Щоправда, аби її побачити, доведеться трохи стати рачки.

Серед скель, метрів за 15 від “кандидата в дольмени” автор знайшов чи то глибоку нішу, чи то крихітну печеру, посеред якої лежить вгрузла в землю чимала прямокутна плита. З'ясувати, чи є якесь зображення на її нижній стороні, не вдалося – заважка. До якого періоду належить, теж важко сказати (але однозначно щось дуже давнє; принаймні наймолодші місцеві споруди належать до волхвівських часів, після них тут уже не будували). Варто зауважити: плита виявилася дуже ретельно обробленою, що не є властивим для звичайних будівельних блоків.

Внизу, на скелі, трішки праворуч від входу до самої печери, видно чималу заглибину, що формою нагадує величезний слід лапи казкового дракона. За однією з місцевих легенд, це дійсно слід удару лапи Змія, який нібито прийшов, аби прогнати відлюдника геть. Та святий старець за допомогою палкої молитви обернув нападника на купку піску.

Легенда, не така вже й безпідставна, якщо згадати, що в християнській традиції Змій втілює не лише Сатану, але й стару поганську віру.

Добре видно, що “слід” утворився внаслідок знищення якогось давнього зображення. Найвірогідніше, то було зображення якогось божества втілення. Тут усе стає на свої  місця, і замість казкової легенди маємо абсолютно реалістичну розповідь про те, як відлюдник знищив стародавнє зображення язичницького божества (перетворив “Змія” на пісок)

Ще одне знищене зображення.

“Лапа Дракона” – не єдине давнє сакральне зображання, розтрощене ревним святим отцем. На протилежному боці скелі невтомний фанатик знищив ще одну, набагато більшу фігуру. Її контур добре простежується, тож можна з великою вірогідністю припустити, що колись тут було щось подібне на антропоморфні стели мідної доби.

Антропоморфні стели мідної доби

Єдиний, дивом вцілілий барельєф можна побачити одразу над входом до печери. Чому його “помилували” – загадка. Але, звісно, вцілів він зовсім не тому, що зображення розміщене досить високо. Враховуючи невгамовність і затятість невідомого нам відлюдника у нищенні язичницьких пам'яток, ця обставина його навряд чи зупинила би. Барельєф вцілів радше тому, що не ніс жодної відверто поганської символіки.

Про час, коли загадковий лик з'явився на скелі, можна лише міркувати. Це місце вважається сакральним уже протягом багатьох тисячоліть, тож і зображання на скелі могли з'являтися у різний час.

За іконографією можна більш-менш вірогідно припустити, що це зображання Одина (Вотана) – головного божества скандинавсько-германського пантеону. За географією – не така вже й нісенітниця. Колись територія над Збручем була щільно заселена “черняхівськими” племенами, які мали потужну готську складову.

Одноокий Один?

Бог Один

Якщо уважно роздивитися барельєф, то добре видно, що одне око у вирізаного на скелі лика  вирячене, а друге – ледь позначене контуром. Саме так традиційно зображували одноокого Одина. Одне око він добровільно віддав Міміру — велетню, який охороняє джерело мудрості, за право напитися з нього.

Але Один там чи ні — питання другорядне. Головне – у тому, що “священну скелю” Звенигорода треба детально дослідити, а не лише побіжно оглянути, як то робилося раніше. Зокрема, необхідно провести ретельні археологічні дослідження. Якщо гіпотеза щодо рукотворного походження деяких структур скельного гребня підтвердиться,  отримаємо ще одну унікальну історичну пам'ятку Галичини. Звісно, говорити про “надзбручанський Стоунхендж” буде величезним перебільшенням, але журналісти все одно не втримаються :).

Печера Відлюдника та стародавній жертовник перед  нею

P.S. Сподіватися на державне фінансування досліджень – справа марна. Проте, можливо, знайдеться небайдужий до історії рідного краю меценат. Йдеться про  відносно помірковану суму — якісь 3-4 тисячі “зелених”. Це на порядок менше, ніж коштує брендова дамська сумочка. Невже стільки не коштує розгадка таємниці бога Одина?

Джерело:http://zbruc.eu