Високо в синяву неба величаво здіймаються довкола Подільські Товтри. По медобірському кряжі, по крутих надзбручанських берегах на скільки сягає око простягнулося зелене лісове царство, якому, здається, немає кінця. Неповторно красивий куточок подільської землі.

   І серед цього зеленого царства розкинулось старовинне село Іванківці. З давніх-давен воно належало до Сатанівського маєтку магнатів Синявських і у відношенні землеволодіння мало однакову долю з містечком Сатанів. Ось чому біля шести століть це село носило назву Іванківці Сатанівські.

   Дослідник Поділля минулого століття В.Гульдман вважає, що на цьому місці у далекому минулому знаходилось одне з двох галицьких міст, які називались Звенигород. Це місто лежало на південний схід від Львова на берегах річки Збруч.

   Звенигород, про який йде мова, згадується в історії в X- XI ст. в числі володінь руських князів. Потім з 1086 по 1125 роки відомості про нього зникають. З 1125 року Звенигород вже став стольним містом самостійного удільного князівства, першим князем якого був син Володаря Ростиславовича, князя Галицького – Володимир, відомий в історії більше під ім’ям Володимирко. Володимирко одержав від батька свого в уділ Звенигород і Поділля, скоро переніс стіл свій у Галич і став на чолі Перемишльсько-Теребовлянського князівства. В складі цього князівства Звенигород знаходився до 1206 року. В цьому році в ньому стає на престол князь Роман Ігоревич і Звенигород знову стає самостійним уділом, але ненадовго. В 1220 році Звенигород був узятий Мстиславом Київським і був подарований воєводі Судиславу. В 1227 році на Звенигород напав Ростислав, князь Перемишльський, але Звенигородський замок був неприступним.

   В другій половині XIV ст., коли Поділля було приєднане до Польщі,Звенигород увійшов до складу міст Подільського воєводства і був окремим староством. Дальші відомості про Звенигород відсутні.

   Неподалік села Іванківці пролягав знаменитий Коломийський шлях, який з’єднував торгівельні центри Київського та Галицького князівства і досі одне з урочищ тут носить назву «Митниця». Жителі села з давніх часів займались землеробством. Проте селяни були малоземельні, а землі були бідні і не удобрювалися, черещ врожаї були дуже низькі. Через це частина селян була змушена займатися вивозом лісу, столярством, садівництвом, бджільництвом і навіть контрабандою.

Перші згадки про село відносяться до XIV ст.,але точних документальних даних про час заснування села немає. Назва села,найбільш ймовірно, походить від власного імені – Іван. Про засновників села в селі зберігається багато легенд. В одній з них розповідається, що на околиці Сатанова жив Іван-розбійник, який за рішенням громади був виселений в лісисту місцевість, де і знаходиться нинішнє село.

 Та історія села сягає в глиб віків…

 В цьому можна впевнитись, побувавши в народному музеї села, який знаходиться в Іванковецькій середній школі. Організатором музею був вчитель історії цієї школи Василь Сільвесторович Клепас, який більше 25 років весь свій вільний час віддавав створенню і розширенню експонатів музею.

 У створенні музею активну участь бере все населення села. Кам’яну сокиру II-III тисячоліття до н.е. подарував музею села Ш.І. Дишкант, а ці кам’яні сокири та долота – наші колишні учні В.Грищишин та В.Волосович. Багато різних знарядь періоду неоліту передав музею тракторист місцевого колгоспу В.М. Непочотник.

   Відділ музею, присвячений неолітичному періоду (III-IV тис. до н.е.),тут надзвичайно багатий, адже на території села в районі Чорнилова та Ріжка було виявлено стоянки первісних людей саме цього періоду. Тут і крем’яні знаряддя праці – різці,скребла, долота і прясла, крем’яна зброя – наконечники для списів та стріл, бойові сокири.А ось поруч залишки кераміки періоду трипільської культури(III-II тис. до н.е.)

   В музеї зберігається цікавий документ,який яскраво характеризує становище іванковецьких селян у 1845 році:

«Выписка из инвентаря имения помещика графа А.С. Потоцкого»

«Имение Иванковцы состоит из села Иванковцы Проскуровского уезда Подольской губернии.

По последней ревизии числится крестьян мужского пола 1075,женского пола 992, в т.ч хозяев тяглых 74,пеших или полутяглых – 193,огородников – 16,бобылей – 3.

Из 6.910 ½ десятии земли находится у крестьян:усадебной и огородной 406 ¼ дес., пахотной 1.1162 ¼ дес., сенокоса 987 дес. Кроме этого крестьяне пользуються лесом, на постройку и починку валежником, пастбищами».

   У північно-східній частині іванковецьких земель у лісі при річці Збруч знаходиться урочище, яке називається «Княже Замчисько». В ньому до цих часів зберігається великий земляний вал, який охоплює кілька десятин лісу. Недалеко від нього з північного боку піднімається конусоподібна гора,яка в народі називається – Звенигора.

 Замчиськами на Поділлі називаються місця, де залишились руїни,земляні вали,рови і сліди в землі від замків і фортець, які були тут колись.

 За народними легендами,на цьому місці колись було велике місто, яке провалилося під землю.В цьому місті був або жіночий монастир, або замок княгині,так як частина урочища носить назву «Дівич».Та ж легенда, яку мені приходилось слухати у Кренцилові.

   Пройшли роки. Змінилося старовинне подільське село Іванківці. Радісною стала праця хлібороба. В село, у якому раніше було тільки 74 тяглих господарів прийшла могутня техніка. Село прикрасили Палац культури, школа, лікарня, колгоспний двір і красиві будинки колгоспників.

  Прекрасні Подільські Товтри – Медобори в усі пори року. Перед очима зачарованого мандрівника з’являються все нові і нові пейзажі – один кращий другого і виникає бажання зупинитись, досхочу надивитись на чудовий витвір природи.

   І хто хоч раз побував у Медоборах,хоч здалеку глянув на величні оповиті серпанком гори-стрімчаки, хто проходив літнім ранком крутою гірською стежкою понад Збручем і в німому захопленні оглядав сонцем залляті гори,густо порослі віковими дубами та грабами, хто хоч раз, стоячи на Соколиній скелі, оглядав чудові краєвиди Подільської Швейцарії, слухав глухий шум річки, який долітає знизу, той ніколи не забуде Медоборів і при першій же нагодій поїде туди – край гірської неповторної краси.