Збруч бере витоки з Авратинської височини. Тече він розлогою долиною і між горами Медоборами, роблячи мальовничі закрути-меандри, а в нижній течії – скелястим каньйоном. Здолавши відстань 244 км, впадає у Дністер. Річище пролягає за меридіаном, з півночі на південь, і це стало знаковим для української історії. Із давніх часів Збручеві постійно випадала роль кордону.

У Х ст. Галичина разом зі своєю східною межею – Збручем, увійшла до складу Русі. Згідно із Кревською унією (1385 р.) по річці пройшла лінія, що розмежовувала Галичину і Поділля - зони володінь Польщі й Литви. Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) Австро- Угорщина отримала частину Галичини, тож по Збручу проліг східний кордон між її новими володіннями та Поділлям, що перебувало тоді під владою Росії.

    У роки української революції протиборчі сторони не раз переходили Збруч, аж поки тут остаточно встановили кордон між «панською Польщею» і «Країною Рад». Він проіснував до початку Другої світової. Німці ж провели по річці кордон Генерального Губернаторства, так звану «лінію дистрикту». 1944 року радянські війська перейшли Збруч, і відтоді він перестав бути державним кордоном. Сьогодні річкою проходить адміністративно-територіальна межа між Хмельницькою і Тернопільською областями України. Але й досі у свідомості бага- тьох сучасників Збруч залишається певним релігійним, ідеологічним і психологічним кордоном між «східняками» та «западенцями», греко-католиками та православними, «підсовітчиками» й «націоналістами». Ще є по селах свідки подій 1932–1933 років, коли люди намагалися втекти на польський берег, рятуючись від Голодомору, а прикордонники стріляли їм у спину. У повоєнні роки на теренах від Збруча до Карпат було скасовано греко-католицьку церкву, натомість вплив православної поширювався. Так упродовж чотирьох десятиліть у духовно пригніченої частини українства визрівало гасло: «Православні, геть за Збруч!»

    Статус прикордоння не міг не вплинути і на об'єкти нашої зацікавленості – пам’ятки та дороги, що ведуть до них. Останні можуть перевершити найгірші сподівання автомобілістів. Не варто намагатися проїхати шлях від верхів’їв до гирла Збруча послідовно. На наших картосхемах червоні стрілочки підказують напрямки заїздів на маршрути з боку райцентрів – так мандрувати зручніше. Мостів через Збруч небагато: у Токах, Підволочиську, Сатанові, Гусятині, Скалі-Подільській, Чорнокозинцях, Окопах та ще один-два, які не без вагань можна переїхати автівкою. Це й не дивно – тривалий час «зайві» мости на чужий берег були не потрібні.

На берегах річки-кордону постала рекордна кількість фортифікацій. Перші укріплення виникли ще у княжу добу. Згодом, посилюючи експансіоністський рух на «креси» та обороняючись від татарів і турків, на Збручі зводила твердині польська шляхта – дотепер збереглися залишки замків у Токах, Сатанові, Скалаті, Сидорові, Збрижі, Скалі-Подільській, Кривчому, Чорнокозинцях, Кудринцях, із яких майже всі мають статус пам’яток національного значення. Останні оборонні споруди зво- див тут у міжвоєнний період СРСР – залізобетонні доти й капоніри «лінії Сталіна» на східному березі.

    Контраст між селами на різних берегах Збруча і досі помітний. На тернопільському березі багато костьолів, церков, капличок, придорожних хрестів. На хмельницькому боці майже всі культові споруди були знищені. Натомість збереглися зразки «сов-арту»: мозаїчні автобусні зупинки, гіпсові статуї кремезних колгоспниць і струнких піонерів, підфарбовані бюсти вождів. Наша пора- да – фіксувати на фотографіях і їх, адже ці свідчення епохи дуже скоро зникнуть, не лишивши й сліду. Нині, споглядаючи пасторальні збручанські краєвиди, важко усвідомити, як звичайна річка стала символом зіткнення двох світоглядів, «берлінським муром» між двома Українами. Але, на щастя, всі історичні перипетії залишились у минулому, і Збруч із символу протистояння перетворився на річку єднання Сходу і Заходу України.

Наша подорож завершиться біля устя Збруча, де колись «когут піял на три держави»: на стику кордонів Польщі, Румунії та УРСР–СРСР