В Україні не так вже й багато об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – більшість областей взагалі такими похвалитися не можуть. Хмельниччині у цьому плані поталанило – на її мапі маємо одразу чотири «юнесківські» точки, але це зовсім не пам’ятки Кам’янця-Подільського, як може видатися спершу. Три з них є найзвичайнісінькими геодезичними знаками. Четверта «юнесківська» точка на Хмельниччині з’явилася зовсім нещодавно, лише 2017 року. Йдеться про об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Букові праліси Карпат та інших регіонів Європи».

Це велетенський транскордонний природний об’єкт, що складається з 78 лісових масивів, розташованих на території 12 країн: Австрії, Албанії, Бельгії, Болгарії, Іспанії, Італії, Німеччини, Румунії, Словаччини, Словенії, Хорватії та, звісно, України. Чому букові праліси надважливі, що їх охороняють аж на рівні ЮНЕСКО, докладно розписувати не будемо. Зауважимо лише, що вони є еталонами природного розвитку лісових екосистем Європи, а також домівкою для величезної кількості рідкісних видів рослин та тварин. Крім того, за сучасних умов праліси неможливо відтворити, адже це не просто скупчення висаджених дерев, а складна багаторівнева екологічна система, тому їх вкрай важливо зберегти для нащадків.

Попри те, що мати у себе об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО надзвичайно гонорово, включення до престижного міжнародного списку 212,01 га лісового масиву «Сатанівська дача» відбулося практично непоміченим широким загалом. Навіть у колишньому Городоцькому районі, на теренах якого міститься зазначений ліс, про цей факт знають переважно лічені одиниці спеціалістів-лісівників. Ліс має дві родзинки.

По-перше, це територія національного парку «Подільські Товтри», а сама ділянка розкинулася на схилах згаданого гірського кряжу.

По-друге, впритул до титулованої «бучини» маємо систему надзвичайно цікавих закинутих штолень та штреків, де колись добували вапняк. «Вау!» – вигукуєш, коли бачиш усе це разом.

«Головна» штольня

Чималі катакомби, загальна протяжність яких за різними оцінками коливається від 4-х до 22-х км (найвірогідніше, близько 10 км) цікаві і як атракція (підземні лабіринти – то завше круто), і як місце зимівлі різних видів кажанів.

Кажан малий підковоніс у штольні. Він дійсно малий, розмірами менше ніж коробочка для сірників

Усі рукокрилі у наш час є рідкісними та червонокнижними, але тут, поміж іншого, маємо ще й суперрідкісного малого підковоноса (Rhinolophus hipposideros). В Україні є лише дві більш-менш значні популяції цього дрібного кажанчика – в товтрських штольнях та печерах гірського Криму.

«Юнесківська бучина» міститься на околиці села Іванківці, що за кілька кілометрів від селища Сатанів. Останнє, зауважимо, досить цікаве курортне містечко з численними туристичними принадами та пам’ятками історії, тож відвідини цих місць можна і варто поєднати. Про Іванківці, як побіжно й про штольні, «Тексти» вже розповідали в огляді унікальних джерел Поділля.

Сліди Старого кордону

Дорогою до «бучини» та штолень варто зробити дві короткі зупинки. Першу – біля старого цвинтаря, що одразу біля виїзду до села (як їхати від Сатанова). На цьому некрополі можна побачити дуже багато архаїчних кам’яних хрестів з досить цікавим декором.

Поховання початку ХІХ ст.

Найунікальніший зі знайдених тут автором надгробків датується ще кінцем XVIII століття. Епітафія сповіщає: «1799 год Августа 10 дня здѣ погрєбєнъ Р.Б. (раб Божий – авт.) войска донскаго полку казачєго Сулїна …….. Съ Мѣдвѣдицы Бєрєзовской…». Ім’я дончака, на жаль, сховане в землі.

Полк Суліна – найвірогідніше, полк під командуванням полковника Андрєя Суліна (1755–1820 рр.). Підрозділ відомий активною участю в ліквідації Запорізької Січі та жорстоким придушенням спротиву на землях Січі. Згадана в епітафії Медведиця – річка, що є притокою Дону, а Бєрєзовская – козацька станиця на її березі.

Наприкінці XVIII століття козачий полк Суліна базувався на заході Російської імперії. Чим тоді займалися «сулинці», відомо мало, але з великою ймовірністю можна припустити, що охороною кордону, зокрема й на Поділлі. Чи дончак загинув у якій прикордонній сутичці, чи помер власною смертю – невідомо. Але його надгробок, можливо, є найдавнішим свідченням прикордонного статусу Збруча.

Могила дончака

Ще одна прикордонна реліквія стоїть посеред самого села, але якщо не знати передісторії, то прив’язати її до прикордоння складно. Йдеться про чималий сільський клуб, виконаний в стилі ранньорадянського «сталінського» конструктивізму. «У дівоцтві» він мав ім'я одіозного Станіслава Косіора, а нині – Тараса Шевченка.

Його, як ще п'ять аналогічних клубів-близнюків, звели в надзбручанських селах у 1934–1935 роках у межах кампанії з демонстрації сусідам-галичанам переваг соціалізму та щасливого життя українців в УРСР. Клуб за цим самим проєктом можна побачити, наприклад, у Тарноруді.

Якщо виникне бажання, варто оглянути ще й школу. Місцеві стверджують, що колись вона слугувала як прикордонна застава.